Тюркская Украина

[Konrad]

Вийшло 10-те видання документального роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – про повстансько-партизанський рух проти московських окупантів у 1920 році.

Подаємо уривок з нього.

...Горів Мліїв. Догоряли інші села.

Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни в ліси, в укріплені монастирі... Навантажують присадку¬ваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців... Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.

Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озб¬роєних холодноярців, на наші кулемети на в’юках. Вата¬жок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, із двома гар¬матами. Червоноармійці – москалі та китайці. З ними за¬гін Черкаської ЧК – самі жидки.

Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і “бандитів”, які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку. До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили...

Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями се¬ла. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – тіла застрелених селян, жінок, дітей. “Умиротворювали” москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло свяще¬ника, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика – дружина і два малі хлопчики.

За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але перехова¬лися, хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає із себе фартушок і прикриває ним священика.

– То ще не всі... Панночку, панотця дочку заб¬рали до школи з іншими дівчатами...

Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина “воєнної здобичі”, по¬кинута червоним обозом, щоб легше було втікати.

У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що ви¬носив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми – за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. “Товаріщі” “потішалися” ними, видно, “на зміну”, а по¬тім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.

– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.

З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишив¬ся за Петренка, – втішився.

– Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селя¬нами. Ґвалтують, щоб віддав їм полонених китайців. Кажу, що і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.

Петренко махнув рукою.

– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий і від¬дай. Хай заберуть до ліса і там позакопують…

[Konrad]

кось дивно склалося в Україні, що слова Хортиця та Холодний Яр у певної частини населення асоціюються лише з горілкою. Насправді в цих словах закладена магічна сила незламного українського духу. На інформацію про події в Холодному Яру та на прилеглих до нього територіях у 1918-1923 роках в часи панування тоталітарного радянського режиму було накладено потрійне табу. Залякані потомки сміливих селян, що піднялися у цих місцях на боротьбу за вільну Україну на запитання про ті часи уникали розмов та прямих відповідей на поставлені запитання. Майже п’ять років героїчної боротьби козаків-холодноярців завершилася трагічно. Наслідки військової поразки вражають. Чого лише варта завершальна різня вчинена червоними загонами сформованими з китайців. Саме такий прийом застосувала нова червона влада проти гордих і непокірних носіїв духу козачини та гайдамаччини. Виникла Холодноярська республіка навколо однойменного яру, про події в якому писав великий Тарас, в тих місцях де німим свідком і досі стоїть дуб Залізняка. Селяни навколишніх сіл самоорганізувалися у озброєнні загони, а потім полки та поширили повстання на територію нинішніх Каменського, Чигиринського, Олександрівського, Знам’янського, Світловодського та частково Новомиргородського, Олександрійського і Онуфріївського районів, які нині відносяться до Черкаської та Кіровоградської областей.

Перші крупинки правди про героїв Холодного Яру Україна дізналася з книжок очевидців та учасників подій видрукованих за кордоном, а потім вже в часи назалежності із розсекречених архіві КДБ. Великий вклад в надання гласності та оприлюднення історичної правди належить письменнику-досліднику Роману Ковалю, та організованому ним історичному клубові «Холодний Яр».

От і цієї весни, за традицією у квітневі дні, на героїчній Холодноярській землі пройшла низка заходів по вшануванню пам’яті славних героїв-холодноярців. Члени згаданого історичного клубу, активісти партій «Свобода», УНП, НРУ, КУН, Товариства відродження української нації, Українське козацтво та навіть українські козаки з Польщі зібралися на цій славній землі в селах Медведівка та Мельники. Були покладені квіти та проведені мітинги біля пам’ятника ватажкові гайдамацького повстання Максима Залізняка, освячена невеличка тимчасова церква в селі Мельники, проведені панахиди на могилі ватажка повстання отамана Василя Чучупаки та на братській могилі його побратимів, біля пам’ятного знаку героям-холодноярцям у селі Мельники. Кульмінацією заходів стала принесення присяги і посвята молодих козаків та урочисте освячення козацької зброї архиєпіскопом Кіровоградським та Голованіським УПЦ Київського патріархату владикою Серафимом біла гайдамацького ставу. Традиція освячення козацької зброї саме у цьому місті йде ще з далекого 1768 року від гайдамаків.

Учасником свята був кобзар Микола Литвин, голова Спілки офіцерів України Євген Лупій та козаки з Київщини, Кіровоградщини, Черкащини та інших регіонів. Звуки козацького тулумбаса привезеного козаками чорної сотні з під далекого Перемишля, козацькі пісні оживили в присутніх дух нескореного Холодного Яру.

Далі з Холодного Яру заходи були продовжені на Кіровоградщині, де в селах Розуміївці, Цвітному та Цибулевому вшановувалися могили славних отаманів-холодноярців Чорного Ворона та Хмари

[Konrad]

На все приходить час розплати

Невигадана історія.

Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.

Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.

Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.

– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.

Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.

Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.

Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.

Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.

Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?

Ординці пригнічено мовчали.

– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.

Знову мовчанка.

Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.

– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.

Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...

Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.

Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.

Всім їм було відтято статеві органи.

Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.

Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

Джерело: Роман Коваль "За Волю і Честь. Невигадані історії і вояцькі біографії."

[БiрАтан]

ух как тебя "несёт" братец...

[povodok]

Точно оконфузится!

[Konrad]

Чорний ангел революції

Укріплювалася радянська влада на Чернігівщині у 1918 — 1922 рр. 20 ст., люто боронилися селяни, своїми грудьми вони зупиняли нових ординців – більшовиків. Підіймалися нові месники, нові запорожці, прокинувся україн¬ський дух. Один з таких героїв — отаман Ангел.

«Станція Конотоп, 1918 рік, початок повстання проти гетьмана, німецькі війська вже не поводяться так певно, на сцену вийшли українці, — пише Роман Коваль в книзі «За волю і честь». – По перону станції, намагаючись зігрітися, бігали в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі вояки 1-го Сірого полку Української армії. Окрім них по коліях та станції тинялися озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках із червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті отамана Ангела, ешелон якого теж стояв на станції. А в штабі проходила нарада…

Отаман Ангел, високого росту брюнет, був подібний на грузина. В його чорних булькатих очах «завше палали вогники невичерп¬ної енергії і рішучої вдачі, — писав про нього підполковник армії УНР Михайло Середа. – Його жилава рухлива постать завше перебувала в напруженні всіх мускулів, потребуючи постійно гострих вражень і мінливих рухів. Був зодягнений як кавказькі інгуші – в чорну вовняну бурку, гостроверху чорну папаху і кавказькі вовняні чоботи, що знизу були обшиті шкірою».

Михайло Середа характеризував Ангела як «свідомого українця і націоналіста», людину невичерпної енергії та рішучої вдачі, талановитого конспіратора.

Вже наступного дня після проголошення гетьманом федерації з Росією Ангел опинився в Чернігові, в помешканні чернігівського отамана Нагорського. Тут зійшлися обміркувати ситуацію сотник Борис Палій, отаман Нагорський і його ад’ютант Сергій Сидоренко. Як тільки отамани отримали більш-менш достовірну інформацію, вони відразу ж вирішили виступити. Постановили, що сотник Палій має стати на чолі Сірої дивізії – дисциплінованої військової одиниці, що перебувала в наших краях. Сидоренко очолить Чернігівський кінний полк, а Євген Ангел мусив сформувати курінь смерті й провадити з ним партизанські акції в запіллі ворога. Начальником штабу Червоного куреня смерті став Голуб…

Визволено Ічню, Прилуки, на черзі — Київ

Расскажи мне, пожалуйста,

Мой дорогой,

Мой застенчивый друг,

Расскажи мне о том,

Как пылала Полтава,

Как трясся Джанкой,

Как Саратов крестился

Последним крестом.

Вірш про будні ЧК, автор – Михайло Свєтлов.

Козаки Ангела і сірожупанники спочатку здійснили переворот «у самому Конотопі». Через де¬який час Ангел зорганізував де реквізиціями, де мобілізаціями, а де й просто агітацією досить нормальний військовий загін, що з часом перетворився на кінний. Через деякий час, не узгодивши своїх дій з представниками інших петлюрівських військ, через намагання пограбувати німців, що вже здалися, він почав конфліктувати з військами УНР. Далі отаман вже провадив боротьбу на власний розсуд. Ангел продовжував оперувати на Чернігівщині, зокрема у Прилуцькому та Ічнянському повітах. Перелітав до Полтавської губернії – у Лохвицький і Лубенський повіти. Воював і на Київщині. Загін його становив близько 400 козаків. Бився проти частин Красної і Добровольчої армій у районі Ічні, Борзни, Крутів, Конотопа, Ніжина, Козельця, Бахмача, Прилук, Чернігова…

25 лютого 1919 р. разом з отаманами Гонтою та Чорною Марусею розбив більшовиків під Ічнею. 1 березня Євген Ангел, Іван Гонта, Чорна Маруся вибили червоних із шести сіл Ічнянського повіту, а вже 18 березня звільнили весь Ічнянський повіт. 23 квітня 1919 року «соввласть» оголосила отамана Ангела поза законом. 3 травня 1919 року він з рештками загону в 60 кінних перейшов на правобережжя – у Трипілля, до отамана Зеленого. Та невдовзі повернувся на Чер¬нігівщину…30 жовтня 1919 р. разом із отаманом Чалим він звільнив від більшовиків Прилуки.

На адресу отамана часто лунали звинувачення ... в отаманщині. Можливо, частково це й правда, але правда й те, що він не зрадив України.

Ось лише декілька епізодів з його бойової біографії.

1920 року після наступу поляків активізувалася збройна боротьба. У багатьох повітах прокотилася хвиля повстань. У селах Літки та Зазим’я Остерського повіту на Чернігівщині (тепер Броварський район Київської області) селяни, одержавши від отамана Ангела кулемети, гвинтівки та набої, повстали проти червоної влади. Вони розгромили сільради, вбили радянських працівників і продармійців (осіб, що реквізували зерно). Каральні загони Остерського і Козелецького політбюро були змушені відступити. На допомогу їм колегія Київської губчека послала загін під командою комбата Шпаківського. Тоді селяни вдалися до військових хитрощів. Вони вдали, ніби здаються, але, як тільки загін чекістів увійшов у село Літки, відкрили вогонь. Майже всі червоні карателі були знищені. Через декілька днів загони селян були розбиті «дикою» 7-ю радянською башкирською бригадою. Можна тільки уявити, що ті башкири зробили з цими селами...

Про діяльність отамана Ангела ніхто краще не скаже, як сам ворог, тож наведемо уривок з однієї книги: «…Дуже часто чекістам Чернігівщини доводилося згортати оперативну роботу і зі зброєю в руках громити бандитські ватаги, придушувати куркульські заколоти. Постійну боротьбу з шекерівськими і ангелівськими бандами вели загони Борзенської ЧК на чолі з її головою Чигирином та батальйоном Чернігівської губчека під керівництвом політкомісара Ковальова. Сотні чекістів полягли в боротьбі з контрреволюцією від рук бандитів, змовників і оскаженілої куркульні».

Ад’ютант його

превосходительства

Кров, пролита для великої мети, не засихає.

С. Петлюра

До цього часу не було відомо походження отамана. І ось до¬слідник Віктор Баранов, як повідомило агентство ПРИМА (Росія), розшукав у Тюмені Маргариту Орлову, племінницю повстанського отамана Євгена Ангела. Вона і повідала йому, що Євген Петрович Ангел народився 1897 року в с. Власівка Чернігівської губернії, тепер Ічнянського району. Предками його були болгари. Батько майбутнього отамана служив єгерем у садибі чернігівського дідича Василя Тарновського, щедрого мецената української культури, в якого часто гостювали видатні митці – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Ілля Рєпін, Микола Ге, Михайло Глінка та інші. Культурне середовище мало вплив на Петра Ангела і на його синів. До слова, у маєтку Качанівка існувала зібрана Василем Тарновським колекція козацько-гетьманської старовини. Хтозна, може, малому Євгену і поталанило побачити гетьманські регалії та козацьку зброю, може, саме тоді козацька романтика полонила його серце...

Закінчивши міністерське училище та кадетський корпус, Євген вступив до школи прапорщиків. Взяв участь у Першій світовій війні. Дослужився до поручика. Його племінниця стверджувала, що отамана наприкінці 1919 р. скарали на смерть чекісти. Існують інші версії. Зокрема з нарису “Отаман Ангел” Михайла Середи довідуємося, що наприкінці 1919 року Євгена Ангела розстріляли денікінці, а Микола Чеботарів у листі до Осипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу. Інше стверджував у книжці “Тортури” інженер Туркало: мовляв, отамана розстріляли більшовики в серпні 1921 року. Радянські ж історики висловлювали думку, що Ангел утік до Англії, де став офіцером розвідки.

Маргарита Орлова повідомила, що совєтська влада репресувала рідного брата отамана – Олександра, син якого, бажаючи уникнути репресій, змінив своє “бандитське прізвище”.

Олександр ЯСЕНЧУК.

ВІДОЗВА

Кругом України вороги. Весь світ повстав, аби знищити наш край, наш нарід. На наших границях ворожі нам війська: румуни, поляки, французи, англичане, а большевики пруться в саме серце України і хочуть знищити наш нарід. Вони хочуть не тільки розграбувати добро нашого народу, але хочуть украсти його душу. Це саме найстрашніший ворог, бо він користується темнотою нашого народу. Ми знову, як і рік тому назад, стоїмо над пропастю, знову поміщики розбиті революційними військами і большевики, які в час визвольного руху не приймали активної участи в боротьбі проти гетьманців, хочуть провокаціровать наших діячів наш уряд. Гетьманці цілими гуртами записуються в большевицькі війська і нацьковують останніх на нас, бо добре знають, що поки буде існувати Українська Республіканська Армія, вони не зможуть взяти перемогу над нами. Селяне й робітники. Невже ви вірете тим, котрі прийшли на готове, чи тим, котрі лили кров за Волю і Землю. Що буде, коли знову ми впадемо, коли наша республіканська Армія буде розбита. На кого ви опритесь, у кого ви будете шукати захисту від гетьманських шомполів і розстрілів. Республіканська Українська Армія є міць і сила України. Ідіть туди всі! Вигоньте своїх синів, бо краще життя здобуваться лише боротьбою. Записуйтеся в Курінь Смерти імени Кошового Івана Сірка, бо він має велику мету знищити ворога. Всі хто йде проти поляків, англичан, французів записуйтесь в Курінь Імени кошового Івана Сірка. Всі хто дійсно бажає добра, волі і землі Українському народу, записуйтесь в Курінь Смерти. Всі хто хоче знищити ворогів України — записуйтесь до Куріня Смерти. Одно з двох — чи здобудано волю України, чи з славою загинемо.

Записуватись можно в Штабі Куріня в Комісії по вербуванню козаків для Куріня Смерти. (Комерційна школа)

[Konrad]

Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році

Большевицькі сили.

Червоні заздалегідь почали формувати на Київському і Харківському напрямках зі збігців-українців дві дивізії. Значний контингент кадрів дала Тараща. Надто після заломання свого розпучливого повстання проти німців літом 1919 р. Багато тоді таращанців наклало головами, решта партизан подалася на схід, щоб при допомозі большевиків помститися, але й німці зазнали болючих втрат.

Повстання проти Гетьмана значно спричинилося до приспішеного утворення і оформлення Вищого Червоного політично-стратегічного органу для керування збройним нападом на Україну.

Так, 11 листопада 1918 р. Рада Народніх Комісарів ухвалила дати революційній воєнній Раді республіки директиву - в десятиденний термін почати наступ на піддержку робітників і селян України, що повстали проти Гетьмана. Того ж дня відбулася нарада членів революційної воєнної Ради з українськими комуністами. "Були присутні головнокомандувач Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштайн, Затонський і я, пише Антонов - згідно з заявою Епштайна, хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є на нашому боці, проте нема чого й числити без пересунення значних сил Червоної армії не тiльки на успіх революційного руху, але й на сам його вибух". (Записки т. ІІІ.)

У висліді цієї наради була 17 листопада утворена Революційна Рада на чолі з Сталіним, Пятаковим, Затонським і Антоновим. Воцетіс, для зручности політичних комбінацій, назвав цю армію Групою курського напрямку. В склад цієї групи за короткий назагал час увійшли: дві повстанчі українські дивізії, що були на Чернігівщині й Курщині вже майже цілком укомплектовані й озброєні, московська робітнича дивізія, 43-тій робітничий полк; 2-га орловська бригада, дуже боєздатні партизанські відділи Кожевнікова зпід Уфи (головно татари).5

5-го грудня вже зовсім сформувалася ця група. До складу її ще долучено і 2 полки Всеросійської Чрезвичайки, два продовольчі полки 8-ої армії, 4-тий кавказький полк, різні частини мадярів і т. ін. Отже большевики організували поважну силу, комуністичний її кістяк творили полки Всеросійської Чрезвичайки, головно латиші й китайці, завзяті, сильно розпропагандовані татарські партизани Кожевнікова та московські робітники.

[Konrad]

Більшовики зосередили на кордоні з Україною 86-тисячну багатонаціональну армію, яка складалась із регулярних російських частин, а також національних підрозділів з угорців, латишів, китайців, татар.

[Lisetsky]

Конрад, чи Кондрат, як там тебе. Пошукай, будь ласка, будь якой свIдомитський сайт.

[Гость Khagan]

Хай живет Конрад и Украина.

Кто вот только переводить будет? Админ ведь может и попросить? :-)

[povodok]

Это все равно , что надписи на заборе переводить.

[240580]

Насчет надписей - на "магучем" тоже можно всякое написать .

Конрад - Вы акцентируете внимание именно на башкирах, китайцах и татарах, которые были среди красных. Но эти случаи в Украине были не правилом. Тут виноват не азиатский "дикий" менталитет, а коммунитсическая идеология и практика, от которой пострадали все народы бывшего СССР. Среди украинцев тоже было много рьяных большевиков, которые творили страшные вещи в других республиках. Повторюсь - виновата не национальность, а власть, которой служили отморозки из разных народов.

И вообще все это далеко от нашей темы. Давайте поближе к теме.

[Гордий]

И вообще все это далеко от нашей темы. Давайте поближе к теме.

А я уже сколько раз это повторяю?!

[vbyubzy]

Насчет надписей - на "магучем" тоже можно всякое написать .

Конрад - Вы акцентируете внимание именно на башкирах, китайцах и татарах, которые были среди красных. Но эти случаи в Украине были не правилом. Тут виноват не азиатский "дикий" менталитет, а коммунитсическая идеология и практика, от которой пострадали все народы бывшего СССР. Среди украинцев тоже было много рьяных большевиков, которые творили страшные вещи в других республиках. Повторюсь - виновата не национальность, а власть, которой служили отморозки из разных народов.

А для этого щирого парубка, украинского арийца Кондрата, "коммунизм" синоним "азиатчины", вопрос, расово окрашенный. Испортили им кровь, панимаэшь.

[Konrad]

Там просто выкладки о военных преступлениях коммунистов-азиатов в Украине, в частности, татар, башкир и китайцев. Из книг украинского историка, исследователя антибольшевистской борьбы Романа Коваля, воспоминаний очевидца тех событий Юрия Горлис-Горского (Городянына-Лисовского) и одного из генералов Украинской Народной республики.

Всего лишь хотел указать, что население с чисто тюркской внешностью – новое, результат потрясений нового времени.

Почему некоторые туркмены похожи на украинцев? Общая иранская кровь сармат и аланов, дотюркского населения Средней Азии.

http://www.iratta.com/materials/alany/

Аланское наследие и некоторые осетино – среднеазиатские этнографические параллели

Приток новых археологических материалов в последние десятилетия существенно укрепил позиции «миграционистов», считающих алан выходцами из Азии (см., например, работы А.С.Скрипкина, Ф.Х.Гутнова, Т.А.Габуева, С.А.Яценко, Н.Е.Берлизова и др). Вместе с тем, нельзя не отметить слабой разработанности проблемы аланского наследства в культурах различных среднеазиатских этнических групп. Одним из перспективных методов выявления аланского наследия в Средней Азии может быть сопоставление пережитков домусульманских культов, верований, обрядов среднеазиатских народов с материалами традиционной этнографии осетин.

В первую очередь нужно обратиться к тем элементам духовной культуры, которые являются наиболее сакральными и имеют консервативный характер. Одним из таких элементов являются погребально-поминальные традиции. Здесь мы сразу же находим целый ряд аналогий. У киргизов и казахов существует обычай делать тул, - изготавливать после смерти символическое изображение умершего: «По окончании похорон внутри юрты ставят наряженного болвана, перед которым мать, жены и дочери покойного каждое утро и вечер оплакивают умершего, вспоминая и восхваляя добродетели его... Спустя год после смерти снимают болвана,... сзывают родственников и соседей, угощают их и учреждают конский бег или байгу» (цит. по: Шишло,1975,с.249). Обычай делать изображения умерших существовал и у узбеков. Б.П.Шишло называет данный обычай общетюркским, хотя и отмечает, что он укоренился лишь в Средней Азии и совершенно неизвестен у тюркоязычных народов Саяно-Алтая (там же, с.251). Л.А.Чибиров, напротив, считает поклонение чучелообразным изображениям умерших характерным для иранцев, начиная со скифов, и приводит описание обряда бадæнтæ у осетин. В каждой семье, где в течение года кто-либо умер, делалось чучело из крестообразно скрепленных палочек, которое наряжалось во все новое... Мнимого покойника сажали у очага, за ним развешивали его оружие, трубку с табаком и т.п. Перед ним ставилась еда, ему подавалась выпивка; инсценировалось, будто он ест и пьет вместе с живыми. Трапеза прерывалась плачем и рыданиями женщин. На второй день после бадæнтæ устраивались скачки (Чибиров,1984,с.37-38). Буквальное повторение обряда зафиксировано у балкарцев, в этногенезе которых важная роль, как известно, принадлежит аланам. Интересно, что по-казахски тул означает женщину с коротко подстриженными волосами, а у осетин ритуал обрезания косы у вдовы был обязательным элементом похоронного обряда.

В приведенных выше описаниях тул и бадæнтæ говорится, что обряд заканчивается ритуальными скачками. Такие скачки в честь покойного устраивались осетинами в день похорон или на годичных поминках и назывались дугъ или догъ (диг.). Аналогии известны у ряда народов Средней Азии (см.: Калоев,1971,с.229). По мнению В.И.Абаева, обычай этот принесен аланами на Кавказ из Средней Азии и его название восходит к тюркскому d'og, являющемуся вариантом распространенного тюркского jog – «погребальный обряд» (Абаев,1956,с.439).

Упомянув о скачках в честь покойного, коснемся роли коня в погребальной обрядности. У каракалпаков погребальные носилки носят название агаш ат – «деревянный конь». В обрядовых песнях таджиков они также называются иногда «деревянный конь» - аспи чубин. Здесь уместно вспомнить обычай посвящения коня покойнику у осетин бæхфæлдисæн и их представления о передвижении души в загробный мир на коне, например, путешествие нарта Сослана на чудесном коне в царство Барастыра.

Еще один древнейший обряд погребального цикла, сохранившийся у осетин, - соревнование в стрельбе на меткость хъабахъ. На верхушку высокого шеста хъабахъ прибивался деревянный крестик или кусок кожи. Сбивший выстрелом этот предмет получал приз - кинжал, пояс покойного или корова, привязанная к шесту. Данный обычай, также как и дугъ, несомненно, принесен из Средней Азии. Состязание в стрельбе из лука у узбеков, казахов и некоторых групп туркмен Хорезма также называется алтын-кабак. Абулгази в «Родословной туркмен» описывает данный обычай у огузов. Зафиксирован он и у горных таджиков (Васильева,1964,с.92).

Приведенные этнографические параллели касаются похоронной и поминальной обрядности, однако, их круг можно значительно расширить. Интересны аналогии, касающиеся застольного этикета. В начале XX в. у казахов, киргизов и узбеков практиковался древний обычай ставить перед старшими за столом голову жертвенного животного и наиболее престижные его части - шею, курдюк и т.п. Такая же практика существует и у осетин. У казахов и осетин от головы жертвенного животного отрезается ухо и передается младшим. Характерно, что эти обычаи отсутствовали у соседних с осетинами кавказских народов, за исключением балкарцев и карачаевцев, имеющих, как уже отмечалось, общий с осетинами аланский этнический пласт (Калоев,1977,с.153).

Значительное количество аналогий выявил сравнительный анализ исторического фольклора тюркоязычных народов Приаралья и осетинского нартовского эпоса (см. Толстова,1979,с.154-158; 1984,с.188). Отмечено сходство осетинского орнамента с орнаментом казахов Приаралья, каракалпаков Хорезма, части туркмен, киргизов и узбеков (Калоев,1977,с.153), близость растительных узоров на вышивках и ювелирных украшениях туркмен-иомутов и осетин (Васильева,1973,с.12).

Число приведенных примеров может быть увеличено во много раз. Нам даже представляется не самым перспективным такой «экстенсивный» метод простого накопления аналогий, носящий скорее описательный, чем научно-исследовательский характер. Не всегда можно уверенно говорить именно об аланском наследстве в культуре современных народов, поскольку мы часто не знаем, с каким из многочисленных восточноиранских этносов нужно связывать возникновение того или иного верования, обряда и т. п., к какому времени оно относится. Исходя из этого, представляется более перспективным сузить круг поиска и ограничиться этнографическими аналогиями осетин и оламов - туркменского племени, чье происхождение ряд авторов напрямую связывают с аланами.

О средневековой истории племени олам практически ничего не известно. Устные предания гласят, что оламы некогда жили на полуострове Мангышлак, где у них было большое укрепление под названием Алан. Продолжительное время они населяли местность Вас или Уаз на юге Хорезма (Бахтиаров,1930,с.40). Об аланах, населявших Хорезм, нам хорошо известно; именно здесь, а не на Мангышлаке, находилась крепость Алан-кала. Хорезм вообще достаточно насыщен аланскими топонимами. Пребывание алан в местности Уаз (Вас) на юге Хорезмской области также подтверждается топонимикой. В северной части этого урочища находится русло древнего канала Ходжа-мияр-алан. В низовьях канала - развалины с тем же именем. В том же районе находятся остатки крепости Мириш-кала (Вайнберг,1962,с.45), название которой, вероятно, связано уже непосредственно с племенем олам, одно из родовых подразделений которого называется Мириш-кар (Бахтиаров,1930,с.39). Чрезвычайно интересно, что топоним Уаз отмечен и в Северной Осетии. Так называется горная вершина к северу от с. Донифарс в Дигорском районе (Цагаева,1975,с.303).

Ряд этнографических особенностей отличает оламов от остальных туркмен. Так, у них не распространено практикующееся в свадебной обрядности народов Средней Азии, включая туркмен, возвращение невесты в дом отца до выплаты женихом калыма (Бахтиаров, 1930,с.39). Но у оламов зафиксирована отсутствующая у туркмен практика обручения в младенческом возрасте. Она в той или иной мере известна у ряда народов. У осетин, например, родители новорожденных давали друг другу соответствующее обещание, которое закреплялось надрезами на ручках люлек. Название данного обычая у осетин авдæнмæ фидыд означает «колыбельный сговор» и совпадает с казахским бесик куда (Арынбаев,1989,с.250) и таджикским говорабахш (Кисляков,1959,с.75).

В отличие от туркмен в быту оламов существуют женские танцы депт (Бахтиаров,1930,с.39). К сожалению, нам неизвестна их семантика, однако, если они не были вытеснены шариатом, можно предположить их особую важность, культовый характер. В таком случае их можно сопоставить с известными в осетинском быту обрядовыми женскими танцами устыты кафт, исполнявшимися во время засухи и посвященными Уацилла (подробнее см.: Туганов,1957,с.14-15).

Несколько слов об особенностях оламской одежды. В прошлом папахи оламов были высокими, с верхом из цветной материи (Бахтиаров,1930,с.39). В Средней Азии меховые шапки типа папахи делались невысокими, приплюснутыми и широкими (Сухарева,1954,с.328-329). На Кавказе папаха - излюбленный мужской головной убор. Для адыгских народов характерны низкие папахи, а у осетин, ингушей и чеченцев бытовали также папахи с высоким меховым околышем и верхом из ткани (Студенецкая,1989,с.35,табл.3). Обычно высокие папахи с суконным или бархатным верхом надевались осетинами в торжественных случаях (Гаглоева,1964,с.228). Вероятно, именно такими были в прошлом и папахи туркменов-олам.

Говоря об оламской женской одежде, хочется обратить внимание на традиционный головной убор хасава. Это довольно сложная конструкция (см.: Винников, 1968,с.340-341) с серебряными украшениями, которые не имеют ни археологических, ни этнографических параллелей в Средней Азии. Однако эти украшения очень близки по форме и характеру орнамента средневековым аланским украшениям из могильников VI-VIII вв. Верхняя Рутха, Камунта, Чми в Осетии (Васильева,1979, с.201).

Туркменские нагрудные и наплечные серебряные украшения текинцев, иомутов и сарыков гульяка и бозбент не известны соседним народам, но аналогичны золотым и бронзовым украшениям из могильников VI-VIII вв. в Северной Осетии (Васильева,1977,с.100). Типичные для западных и северных туркмен формы серег и подвесок не находят аналогий в археологическом и этнографическом материале Средней Азии. Однако, на Северном Кавказе, в средневековых склепах горной Ингушетии XV-XVII вв., найдены височные подвески, очень близкие и по форме, и по размерам к иомутским круглым серьгам гулак-халка (Васильева,1979,с.201). Можно упомянуть также каракалпакские ритуальные браслеты жез-билезик, напоминающие браслеты из погребений Миздахкана VII-VIII вв. и аналогичные аланским браслетам VI-IX вв. из ряда северокавказских катакомбных могильников (Есбергенов,1989, с.61).

Возникает закономерный вопрос: если перечисленные выше украшения фиксируются у средневековых алан на Кавказе и продолжают существовать на их прежней родине - в Средней Азии, то почему они отсутствуют в декоративно-прикладном и ювелирном искусстве их потомков осетин? Вероятнее всего, они исчезли из обихода в позднее средневековье под влиянием местных кавказских украшений.

Надеемся, дальнейшее изучение прошлого и настоящего народов Средней Азии и Кавказа принесет дополнительные факты, которые позволят более детально выяснить роль алан в истории этих народов.

Цуциев Аслан

[RustamD]

Ну таки надо рассматривать не только преступления азиатов(информация о деятельности которых так и не переведена и может носить художественный оттенок.) Коммунистов украинцев тоже не мешело бы поглядать. А безащитные украинские девушки после общения с татарскими озверевшими злодеями ставили своим детятям печать что он рожден от коварного азиата или как ? Откедова информация что оно новое рожденное от азитащины поколение а не те с кем ты сравниваешь туркменов ?

Украинки гарны дивчины - базара юк. Руслана Писанка например.Но так она ж любого сухощавого азиата сама приниволит.Там не поймешь кому нужно будет обращаться в милицию по факту изнасилования.Но скорей всего сухощавому азиату.

И вот такой вопрос . Почему даже при Союзе фамилия маньяков часто заканчивалась на О. СливкО - насиловал и убивал детей в пионер лагере.ЧекатилО... и тд.

[Гордий]

О сале тема, конечно, интересная, но правильнее было бы поговорить о нём в разделе "Кухни народов".

Я хотел бы вернуться в русло уже обсуждаемой темы.

У знаменитого казацкого гетмана Петра Сагайдачного, который в смутные времена ходил на стороне поляков на Москву, успешно воевал турками и крымскии татарами, в прозвище явный ославяненый тюркизм. Хотелось бы знать - Сагайдачный, что это могло бы значить?

Сагайдаком назывался колчан для лука и стрел.Сагайдачный,по преданию,прекрасно стрелял из лука.

[АксКерБорж]

Сагайдаком назывался колчан для лука и стрел.Сагайдачный,по преданию,прекрасно стрелял из лука.

Или лук - сагадак, саадак, садак.

[Konrad]

осэлэдец - и есть печенежский (канлы, есть и сейчас у казахов такой род) АЙДАР - типа родовая причёска... только и всего... вот мои керейлер 3 косички носили, дулаты - лысый череп...

Диакон Лев из Калоэ о Святославе: „Показался и Сфендослав, приплывший по реке на скифской ладье; он сидел на веслах и греб вместе с его приближенными, ничем не отличаясь от них. Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, но с одной стороны ее свисал клок волос – признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он угрюмым и диким. В одно ухо у него была вдета золотая серьга: она была украшена карбункулом, обрамленным двумя жемчужинами. Одеяние его было белым и отличалось от одежды его приближенных только чистотой” [Лев Диакон 1988. С. 82].

Истинная параллель причёски великого князя киевского Святослава Игоревича и козаков-запорожцев должна выглядеть так. Полностью бритая голова, длинная прядь на макушке, свободно свисающая, не завязанная в узел, не заплетенная в косу! Вислые усы, густые и длинные. В идеале всё это должно дополняться серьгой в ухе. Только в одном.

Пожалуйста, приведите данные аутентичных источников о ношении длинной незаплетенной пряди волос печенегами. Например, свидетельства средневековых путешественников или данные хроник, летописей, географических трактатов.

Заранее благодарю.

[Konrad]

:ost1:

Да и коса или волосяной нарост на макушке

бритой головы, усы, это уже чисто из серии доисламской

тюркской "моды". Между прочим слово то "хохол",

тоже из тюркских. Напр., турец. "кэкиль", или

азер.-ское "кякиль" или туркмэн.(Ирак) "кхэкхиль".

А между прочим один ученый Рыбаков, волосы на себе

рвал доказывая, что казаки в древн.русских источниках

это -- кассоги. А кассоги, по нему, это чистые славьяне?!

С уважением, ...

Уважаемый господин Oquzer, пожалуйста, соблаговолите привести доказательства этой самой доисламской тюркской моды. Со ссылками на печатные книги, если не затруднит. Только не смешивайте чупрыну с заплетенной косой. Кекиль - иранизм, "прядь" по-ирански.

Аналогично заранее благодарю.

С уважением

[АксКерБорж]

Уважаемый господин Oquzer, пожалуйста, соблаговолите привести доказательства этой самой доисламской тюркской моды. Со ссылками на печатные книги, если не затруднит. Только не смешивайте чупрыну с заплетенной косой. Кекиль - иранизм, "прядь" по-ирански.

Аналогично заранее благодарю.

С уважением

Каз: Коса - Тұлым, Чуб - Айдар.

Разные тюркские племена как известно носили и разные прически, на западе вероятнее всего айдар (чуб), на далеком востоке - тулум (косички, одну, две или даже три). Позднее все смешалось. Вспомните имена: Тулумбек и др.

В халх-монг: Коса - гэзэг (возможно от хасаг/казак?), тогда как обозначения чуба как-бы и нет.

[Anwar]

Пожалуйста, приведите данные аутентичных источников

Госзаказ Конрада о тюркской Украине.

У нас(казанские татары)

То же самое:

Айдар – родовые волосы; достойный из мужчин

Толым[толом] – коса(сплетенная)

А также:

Үрем, чәчүрем – сплетенные волосы или коса

Из: Әфәнде чыганак.

[Konrad]

Госзаказ Конрада о тюркской Украине.

У нас(казанские татары)

То же самое:

Айдар – родовые волосы; достойный из мужчин

Толым[толом] – коса(сплетенная)

А также:

Үрем, чәчүрем – сплетенные волосы или коса

Из: Әфәнде чыганак.

Спасибо. А можно источник информации со ссылкой?

[Konrad]

Каз: Коса - Тұлым, Чуб - Айдар.

Разные тюркские племена как известно носили и разные прически, на западе вероятнее всего айдар (чуб), на далеком востоке - тулум (косички, одну, две или даже три). Позднее все смешалось. Вспомните имена: Тулумбек и др.

В халх-монг: Коса - гэзэг (возможно от хасаг/казак?), тогда как обозначения чуба как-бы и нет.

Спасибо. А можно ссылки на монографии, словари или другие печатные издания?

[АксКерБорж]

Спасибо. А можно ссылки на монографии, словари или другие печатные издания?

http://transer.info/publ/3-1-0-63 Русско-казацкий онлайн словарь.

Но в нем небольшая путаница, так Тулым вы найдете под ключевым словом "Косичка", но не "Коса", а Айдар почему-то дано как Айдаршык. Более того, значения чуба и косы (косички) также непонятно почему взаимозаменены.

http://www.jiport.com/?sname=rumg&sw=%...%B1%D0%B0%D1%82 - Русско-монгольский онлайн словарь.