Konrad

11 августа, 2009

осэлэдец - и есть печенежский (канлы, есть и сейчас у казахов такой род) АЙДАР - типа родовая причёска... только и всего... вот мои керейлер 3 косички носили, дулаты - лысый череп...

Диакон Лев из Калоэ о Святославе: „Показался и Сфендослав, приплывший по реке на скифской ладье; он сидел на веслах и греб вместе с его приближенными, ничем не отличаясь от них. Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, но с одной стороны ее свисал клок волос – признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он угрюмым и диким. В одно ухо у него была вдета золотая серьга: она была украшена карбункулом, обрамленным двумя жемчужинами. Одеяние его было белым и отличалось от одежды его приближенных только чистотой” [Лев Диакон 1988. С. 82].

Истинная параллель причёски великого князя киевского Святослава Игоревича и козаков-запорожцев должна выглядеть так. Полностью бритая голова, длинная прядь на макушке, свободно свисающая, не завязанная в узел, не заплетенная в косу! Вислые усы, густые и длинные. В идеале всё это должно дополняться серьгой в ухе. Только в одном.

Пожалуйста, приведите данные аутентичных источников о ношении длинной незаплетенной пряди волос печенегами. Например, свидетельства средневековых путешественников или данные хроник, летописей, географических трактатов.

Заранее благодарю.

8 августа, 2009

Уважаемые господа!

Наибольший интерес для изучения исторической географии Восточной Европы представляет текст «Записки» Ибн Фадлана о его путешествии на Среднюю Волгу. В 921 году из Багдада через Среднюю Азию в Волжскую Булгарию направилось посольство аббасидского халифа ал-Муктадира, секретарем которого являлся чиновник Ахмед Ибн Фадлан, написавший отчет о путешествии. Официальным поводом для столь грандиозного путешествия, длившегося год, стало письмо-приглашение булгарского царя, просившего халифа прислать религиозных наставников для обращения его народа в ислам и построить крепость для отражения нападений хазар. Данная миссия закончилась безрезультатно, но «Записка» Ибн Фадлана не затерялась в багдадских архивах. Она многократно переписывалась и цитировалась с сокращениями. Отчет Ибн Фадлана был широко известен в арабско-персидском мире. По свидетельству географа XIII века Йакута ар-Руми, работавшего в Мерве, в его время это сочинение было весьма распространено и находилось у многих лиц в восточном Иране. Сам Йакут включил несколько фрагментов из Ибн-Фадлана в свой «Географический словарь», дошедший в нескольких списках. В 20-е годы ХХ века в библиотеке при гробнице имама ‘Али ибн-Риза в городе Мешхеде (Иран) башкирско-турецким востоковедом Ахмедом Зеки Валиди Тоганом была найдена рукопись, содержавшая более полный курс «Записки». А.П. Ковалевский исследовал и опубликовал этот очень интересный документ. В «Записке» Ибн Фадлан подробно описывает обычаи огузов, башкир, волжских булгар и других народов. Особый интерес представляет описание традиций булгар, незадолго до этого перешедших в ислам.

Некоторые их обычаи и бытовые черты пока не нашли истолкования. Возможно, таковое отыщется в традиционной культуре Балкарии, Карачая, Осетии, Чувашии, Татарстана. Предлагаю поискать.

«И у них нет ни (оливкового) масла, ни масла сезама, ни жира совершенно, и действительно они употребляют вместо этих жиров рыбий жир, и все, что они с ним (этим жиром) употребляют, бывает сильно пахнущим. Они делают из ячменя мучной напиток, который пьют маленькими глотками девушки и отроки, а иногда варят ячмень с мясом, причем господа съедают мясо и кормят девушек ячменем. Но только когда бывает раннее утро, то она ест (часть) мяса».

Соответствует ли это национальной кухне карачаевцев, балкарцев, осетинов, чувашей, казанских татар?

«Все они носят (особые) шапки. Итак, когда царь едет верхом, то он едет один, без отрока, и с ним нет никого, и когда он проезжает по базару, то никто не остается сидящим, (каждый) снимает с головы свою шапку и кладет ее себе подмышку, когда же он проедет мимо них, то они опять кладут свои шапки себе на головы. И точно так же все, кто входит к царю, мал и велик, включительно до его детей и братьев, как только окажутся перед ним, тотчас снимают свои шапки и кладут их себе подмышку. Потом они делают в его сторону знак головою и присаживаются, потом они стоят, пока он не прикажет им сесть, и каждый, кто сидит перед ним, право же сидит стоя на коленях, и не вынимает своей шапки и не показывает ее, пока не выйдет от него (царя), и при этом (когда выходит) он надевает ее».

Есть ли параллель этому правилу этикета у карачаевцев, балкарцев, осетинов, чувашей, казанских татар?

«Из их обычаев (правил) один таков, что если у сына (какого-либо) человека (мужа) родится ребенок, то его забирает (к себе) его дед, прежде его отца, и он (дед) говорит: я имею на него большее, чем его отец, право в его доле, пока он не сделается (взрослым) мужем; если из них умрет человек (муж), то ему наследует его брат прежде его сына».

Были ли такие правила наследования у карачаевцев, балкарцев, осетинов, чувашей, казанских татар?

«И если они едут в дороге, и один из них захочет помочиться и помочится, имея на себе оружие, то они ограбляют его, берут его одежду и все, что есть с ним, и это у них такой обычай (правило). А кто сложит с себя оружие и положит его в сторону, и (тогда) мочится, то они не препятствуют ему».

Известно ли нечто подобное у карачаевцев, балкарцев, осетинов, чувашей, казанских татар?

Убедительная просьба к читающим. Искренне прошу, в случае, если будете ссылаться на источники, непременно указывайте фамилию и полное имя автора, полное название книги (или статьи, для статьи – также источник), город, в котором она издана, издательство, год и полное количество страниц, страницу, которая цитируется. Вопрос очень важный для науки.

Заранее за все благодарю.

7 августа, 2009

Там просто выкладки о военных преступлениях коммунистов-азиатов в Украине, в частности, татар, башкир и китайцев. Из книг украинского историка, исследователя антибольшевистской борьбы Романа Коваля, воспоминаний очевидца тех событий Юрия Горлис-Горского (Городянына-Лисовского) и одного из генералов Украинской Народной республики.

Всего лишь хотел указать, что население с чисто тюркской внешностью – новое, результат потрясений нового времени.

Почему некоторые туркмены похожи на украинцев? Общая иранская кровь сармат и аланов, дотюркского населения Средней Азии.

http://www.iratta.com/materials/alany/

Аланское наследие и некоторые осетино – среднеазиатские этнографические параллели

Приток новых археологических материалов в последние десятилетия существенно укрепил позиции «миграционистов», считающих алан выходцами из Азии (см., например, работы А.С.Скрипкина, Ф.Х.Гутнова, Т.А.Габуева, С.А.Яценко, Н.Е.Берлизова и др). Вместе с тем, нельзя не отметить слабой разработанности проблемы аланского наследства в культурах различных среднеазиатских этнических групп. Одним из перспективных методов выявления аланского наследия в Средней Азии может быть сопоставление пережитков домусульманских культов, верований, обрядов среднеазиатских народов с материалами традиционной этнографии осетин.

В первую очередь нужно обратиться к тем элементам духовной культуры, которые являются наиболее сакральными и имеют консервативный характер. Одним из таких элементов являются погребально-поминальные традиции. Здесь мы сразу же находим целый ряд аналогий. У киргизов и казахов существует обычай делать тул, - изготавливать после смерти символическое изображение умершего: «По окончании похорон внутри юрты ставят наряженного болвана, перед которым мать, жены и дочери покойного каждое утро и вечер оплакивают умершего, вспоминая и восхваляя добродетели его... Спустя год после смерти снимают болвана,... сзывают родственников и соседей, угощают их и учреждают конский бег или байгу» (цит. по: Шишло,1975,с.249). Обычай делать изображения умерших существовал и у узбеков. Б.П.Шишло называет данный обычай общетюркским, хотя и отмечает, что он укоренился лишь в Средней Азии и совершенно неизвестен у тюркоязычных народов Саяно-Алтая (там же, с.251). Л.А.Чибиров, напротив, считает поклонение чучелообразным изображениям умерших характерным для иранцев, начиная со скифов, и приводит описание обряда бадæнтæ у осетин. В каждой семье, где в течение года кто-либо умер, делалось чучело из крестообразно скрепленных палочек, которое наряжалось во все новое... Мнимого покойника сажали у очага, за ним развешивали его оружие, трубку с табаком и т.п. Перед ним ставилась еда, ему подавалась выпивка; инсценировалось, будто он ест и пьет вместе с живыми. Трапеза прерывалась плачем и рыданиями женщин. На второй день после бадæнтæ устраивались скачки (Чибиров,1984,с.37-38). Буквальное повторение обряда зафиксировано у балкарцев, в этногенезе которых важная роль, как известно, принадлежит аланам. Интересно, что по-казахски тул означает женщину с коротко подстриженными волосами, а у осетин ритуал обрезания косы у вдовы был обязательным элементом похоронного обряда.

В приведенных выше описаниях тул и бадæнтæ говорится, что обряд заканчивается ритуальными скачками. Такие скачки в честь покойного устраивались осетинами в день похорон или на годичных поминках и назывались дугъ или догъ (диг.). Аналогии известны у ряда народов Средней Азии (см.: Калоев,1971,с.229). По мнению В.И.Абаева, обычай этот принесен аланами на Кавказ из Средней Азии и его название восходит к тюркскому d'og, являющемуся вариантом распространенного тюркского jog – «погребальный обряд» (Абаев,1956,с.439).

Упомянув о скачках в честь покойного, коснемся роли коня в погребальной обрядности. У каракалпаков погребальные носилки носят название агаш ат – «деревянный конь». В обрядовых песнях таджиков они также называются иногда «деревянный конь» - аспи чубин. Здесь уместно вспомнить обычай посвящения коня покойнику у осетин бæхфæлдисæн и их представления о передвижении души в загробный мир на коне, например, путешествие нарта Сослана на чудесном коне в царство Барастыра.

Еще один древнейший обряд погребального цикла, сохранившийся у осетин, - соревнование в стрельбе на меткость хъабахъ. На верхушку высокого шеста хъабахъ прибивался деревянный крестик или кусок кожи. Сбивший выстрелом этот предмет получал приз - кинжал, пояс покойного или корова, привязанная к шесту. Данный обычай, также как и дугъ, несомненно, принесен из Средней Азии. Состязание в стрельбе из лука у узбеков, казахов и некоторых групп туркмен Хорезма также называется алтын-кабак. Абулгази в «Родословной туркмен» описывает данный обычай у огузов. Зафиксирован он и у горных таджиков (Васильева,1964,с.92).

Приведенные этнографические параллели касаются похоронной и поминальной обрядности, однако, их круг можно значительно расширить. Интересны аналогии, касающиеся застольного этикета. В начале XX в. у казахов, киргизов и узбеков практиковался древний обычай ставить перед старшими за столом голову жертвенного животного и наиболее престижные его части - шею, курдюк и т.п. Такая же практика существует и у осетин. У казахов и осетин от головы жертвенного животного отрезается ухо и передается младшим. Характерно, что эти обычаи отсутствовали у соседних с осетинами кавказских народов, за исключением балкарцев и карачаевцев, имеющих, как уже отмечалось, общий с осетинами аланский этнический пласт (Калоев,1977,с.153).

Значительное количество аналогий выявил сравнительный анализ исторического фольклора тюркоязычных народов Приаралья и осетинского нартовского эпоса (см. Толстова,1979,с.154-158; 1984,с.188). Отмечено сходство осетинского орнамента с орнаментом казахов Приаралья, каракалпаков Хорезма, части туркмен, киргизов и узбеков (Калоев,1977,с.153), близость растительных узоров на вышивках и ювелирных украшениях туркмен-иомутов и осетин (Васильева,1973,с.12).

Число приведенных примеров может быть увеличено во много раз. Нам даже представляется не самым перспективным такой «экстенсивный» метод простого накопления аналогий, носящий скорее описательный, чем научно-исследовательский характер. Не всегда можно уверенно говорить именно об аланском наследстве в культуре современных народов, поскольку мы часто не знаем, с каким из многочисленных восточноиранских этносов нужно связывать возникновение того или иного верования, обряда и т. п., к какому времени оно относится. Исходя из этого, представляется более перспективным сузить круг поиска и ограничиться этнографическими аналогиями осетин и оламов - туркменского племени, чье происхождение ряд авторов напрямую связывают с аланами.

О средневековой истории племени олам практически ничего не известно. Устные предания гласят, что оламы некогда жили на полуострове Мангышлак, где у них было большое укрепление под названием Алан. Продолжительное время они населяли местность Вас или Уаз на юге Хорезма (Бахтиаров,1930,с.40). Об аланах, населявших Хорезм, нам хорошо известно; именно здесь, а не на Мангышлаке, находилась крепость Алан-кала. Хорезм вообще достаточно насыщен аланскими топонимами. Пребывание алан в местности Уаз (Вас) на юге Хорезмской области также подтверждается топонимикой. В северной части этого урочища находится русло древнего канала Ходжа-мияр-алан. В низовьях канала - развалины с тем же именем. В том же районе находятся остатки крепости Мириш-кала (Вайнберг,1962,с.45), название которой, вероятно, связано уже непосредственно с племенем олам, одно из родовых подразделений которого называется Мириш-кар (Бахтиаров,1930,с.39). Чрезвычайно интересно, что топоним Уаз отмечен и в Северной Осетии. Так называется горная вершина к северу от с. Донифарс в Дигорском районе (Цагаева,1975,с.303).

Ряд этнографических особенностей отличает оламов от остальных туркмен. Так, у них не распространено практикующееся в свадебной обрядности народов Средней Азии, включая туркмен, возвращение невесты в дом отца до выплаты женихом калыма (Бахтиаров, 1930,с.39). Но у оламов зафиксирована отсутствующая у туркмен практика обручения в младенческом возрасте. Она в той или иной мере известна у ряда народов. У осетин, например, родители новорожденных давали друг другу соответствующее обещание, которое закреплялось надрезами на ручках люлек. Название данного обычая у осетин авдæнмæ фидыд означает «колыбельный сговор» и совпадает с казахским бесик куда (Арынбаев,1989,с.250) и таджикским говорабахш (Кисляков,1959,с.75).

В отличие от туркмен в быту оламов существуют женские танцы депт (Бахтиаров,1930,с.39). К сожалению, нам неизвестна их семантика, однако, если они не были вытеснены шариатом, можно предположить их особую важность, культовый характер. В таком случае их можно сопоставить с известными в осетинском быту обрядовыми женскими танцами устыты кафт, исполнявшимися во время засухи и посвященными Уацилла (подробнее см.: Туганов,1957,с.14-15).

Несколько слов об особенностях оламской одежды. В прошлом папахи оламов были высокими, с верхом из цветной материи (Бахтиаров,1930,с.39). В Средней Азии меховые шапки типа папахи делались невысокими, приплюснутыми и широкими (Сухарева,1954,с.328-329). На Кавказе папаха - излюбленный мужской головной убор. Для адыгских народов характерны низкие папахи, а у осетин, ингушей и чеченцев бытовали также папахи с высоким меховым околышем и верхом из ткани (Студенецкая,1989,с.35,табл.3). Обычно высокие папахи с суконным или бархатным верхом надевались осетинами в торжественных случаях (Гаглоева,1964,с.228). Вероятно, именно такими были в прошлом и папахи туркменов-олам.

Говоря об оламской женской одежде, хочется обратить внимание на традиционный головной убор хасава. Это довольно сложная конструкция (см.: Винников, 1968,с.340-341) с серебряными украшениями, которые не имеют ни археологических, ни этнографических параллелей в Средней Азии. Однако эти украшения очень близки по форме и характеру орнамента средневековым аланским украшениям из могильников VI-VIII вв. Верхняя Рутха, Камунта, Чми в Осетии (Васильева,1979, с.201).

Туркменские нагрудные и наплечные серебряные украшения текинцев, иомутов и сарыков гульяка и бозбент не известны соседним народам, но аналогичны золотым и бронзовым украшениям из могильников VI-VIII вв. в Северной Осетии (Васильева,1977,с.100). Типичные для западных и северных туркмен формы серег и подвесок не находят аналогий в археологическом и этнографическом материале Средней Азии. Однако, на Северном Кавказе, в средневековых склепах горной Ингушетии XV-XVII вв., найдены височные подвески, очень близкие и по форме, и по размерам к иомутским круглым серьгам гулак-халка (Васильева,1979,с.201). Можно упомянуть также каракалпакские ритуальные браслеты жез-билезик, напоминающие браслеты из погребений Миздахкана VII-VIII вв. и аналогичные аланским браслетам VI-IX вв. из ряда северокавказских катакомбных могильников (Есбергенов,1989, с.61).

Возникает закономерный вопрос: если перечисленные выше украшения фиксируются у средневековых алан на Кавказе и продолжают существовать на их прежней родине - в Средней Азии, то почему они отсутствуют в декоративно-прикладном и ювелирном искусстве их потомков осетин? Вероятнее всего, они исчезли из обихода в позднее средневековье под влиянием местных кавказских украшений.

Надеемся, дальнейшее изучение прошлого и настоящего народов Средней Азии и Кавказа принесет дополнительные факты, которые позволят более детально выяснить роль алан в истории этих народов.

Цуциев Аслан

6 августа, 2009

Більшовики зосередили на кордоні з Україною 86-тисячну багатонаціональну армію, яка складалась із регулярних російських частин, а також національних підрозділів з угорців, латишів, китайців, татар.

6 августа, 2009

Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році

Большевицькі сили.

Червоні заздалегідь почали формувати на Київському і Харківському напрямках зі збігців-українців дві дивізії. Значний контингент кадрів дала Тараща. Надто після заломання свого розпучливого повстання проти німців літом 1919 р. Багато тоді таращанців наклало головами, решта партизан подалася на схід, щоб при допомозі большевиків помститися, але й німці зазнали болючих втрат.

Повстання проти Гетьмана значно спричинилося до приспішеного утворення і оформлення Вищого Червоного політично-стратегічного органу для керування збройним нападом на Україну.

Так, 11 листопада 1918 р. Рада Народніх Комісарів ухвалила дати революційній воєнній Раді республіки директиву - в десятиденний термін почати наступ на піддержку робітників і селян України, що повстали проти Гетьмана. Того ж дня відбулася нарада членів революційної воєнної Ради з українськими комуністами. "Були присутні головнокомандувач Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштайн, Затонський і я, пише Антонов - згідно з заявою Епштайна, хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є на нашому боці, проте нема чого й числити без пересунення значних сил Червоної армії не тiльки на успіх революційного руху, але й на сам його вибух". (Записки т. ІІІ.)

У висліді цієї наради була 17 листопада утворена Революційна Рада на чолі з Сталіним, Пятаковим, Затонським і Антоновим. Воцетіс, для зручности політичних комбінацій, назвав цю армію Групою курського напрямку. В склад цієї групи за короткий назагал час увійшли: дві повстанчі українські дивізії, що були на Чернігівщині й Курщині вже майже цілком укомплектовані й озброєні, московська робітнича дивізія, 43-тій робітничий полк; 2-га орловська бригада, дуже боєздатні партизанські відділи Кожевнікова зпід Уфи (головно татари).5

5-го грудня вже зовсім сформувалася ця група. До складу її ще долучено і 2 полки Всеросійської Чрезвичайки, два продовольчі полки 8-ої армії, 4-тий кавказький полк, різні частини мадярів і т. ін. Отже большевики організували поважну силу, комуністичний її кістяк творили полки Всеросійської Чрезвичайки, головно латиші й китайці, завзяті, сильно розпропагандовані татарські партизани Кожевнікова та московські робітники.

6 августа, 2009

Чорний ангел революції

Укріплювалася радянська влада на Чернігівщині у 1918 — 1922 рр. 20 ст., люто боронилися селяни, своїми грудьми вони зупиняли нових ординців – більшовиків. Підіймалися нові месники, нові запорожці, прокинувся україн¬ський дух. Один з таких героїв — отаман Ангел.

«Станція Конотоп, 1918 рік, початок повстання проти гетьмана, німецькі війська вже не поводяться так певно, на сцену вийшли українці, — пише Роман Коваль в книзі «За волю і честь». – По перону станції, намагаючись зігрітися, бігали в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі вояки 1-го Сірого полку Української армії. Окрім них по коліях та станції тинялися озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках із червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті отамана Ангела, ешелон якого теж стояв на станції. А в штабі проходила нарада…

Отаман Ангел, високого росту брюнет, був подібний на грузина. В його чорних булькатих очах «завше палали вогники невичерп¬ної енергії і рішучої вдачі, — писав про нього підполковник армії УНР Михайло Середа. – Його жилава рухлива постать завше перебувала в напруженні всіх мускулів, потребуючи постійно гострих вражень і мінливих рухів. Був зодягнений як кавказькі інгуші – в чорну вовняну бурку, гостроверху чорну папаху і кавказькі вовняні чоботи, що знизу були обшиті шкірою».

Михайло Середа характеризував Ангела як «свідомого українця і націоналіста», людину невичерпної енергії та рішучої вдачі, талановитого конспіратора.

Вже наступного дня після проголошення гетьманом федерації з Росією Ангел опинився в Чернігові, в помешканні чернігівського отамана Нагорського. Тут зійшлися обміркувати ситуацію сотник Борис Палій, отаман Нагорський і його ад’ютант Сергій Сидоренко. Як тільки отамани отримали більш-менш достовірну інформацію, вони відразу ж вирішили виступити. Постановили, що сотник Палій має стати на чолі Сірої дивізії – дисциплінованої військової одиниці, що перебувала в наших краях. Сидоренко очолить Чернігівський кінний полк, а Євген Ангел мусив сформувати курінь смерті й провадити з ним партизанські акції в запіллі ворога. Начальником штабу Червоного куреня смерті став Голуб…

Визволено Ічню, Прилуки, на черзі — Київ

Расскажи мне, пожалуйста,

Мой дорогой,

Мой застенчивый друг,

Расскажи мне о том,

Как пылала Полтава,

Как трясся Джанкой,

Как Саратов крестился

Последним крестом.

Вірш про будні ЧК, автор – Михайло Свєтлов.

Козаки Ангела і сірожупанники спочатку здійснили переворот «у самому Конотопі». Через де¬який час Ангел зорганізував де реквізиціями, де мобілізаціями, а де й просто агітацією досить нормальний військовий загін, що з часом перетворився на кінний. Через деякий час, не узгодивши своїх дій з представниками інших петлюрівських військ, через намагання пограбувати німців, що вже здалися, він почав конфліктувати з військами УНР. Далі отаман вже провадив боротьбу на власний розсуд. Ангел продовжував оперувати на Чернігівщині, зокрема у Прилуцькому та Ічнянському повітах. Перелітав до Полтавської губернії – у Лохвицький і Лубенський повіти. Воював і на Київщині. Загін його становив близько 400 козаків. Бився проти частин Красної і Добровольчої армій у районі Ічні, Борзни, Крутів, Конотопа, Ніжина, Козельця, Бахмача, Прилук, Чернігова…

25 лютого 1919 р. разом з отаманами Гонтою та Чорною Марусею розбив більшовиків під Ічнею. 1 березня Євген Ангел, Іван Гонта, Чорна Маруся вибили червоних із шести сіл Ічнянського повіту, а вже 18 березня звільнили весь Ічнянський повіт. 23 квітня 1919 року «соввласть» оголосила отамана Ангела поза законом. 3 травня 1919 року він з рештками загону в 60 кінних перейшов на правобережжя – у Трипілля, до отамана Зеленого. Та невдовзі повернувся на Чер¬нігівщину…30 жовтня 1919 р. разом із отаманом Чалим він звільнив від більшовиків Прилуки.

На адресу отамана часто лунали звинувачення ... в отаманщині. Можливо, частково це й правда, але правда й те, що він не зрадив України.

Ось лише декілька епізодів з його бойової біографії.

1920 року після наступу поляків активізувалася збройна боротьба. У багатьох повітах прокотилася хвиля повстань. У селах Літки та Зазим’я Остерського повіту на Чернігівщині (тепер Броварський район Київської області) селяни, одержавши від отамана Ангела кулемети, гвинтівки та набої, повстали проти червоної влади. Вони розгромили сільради, вбили радянських працівників і продармійців (осіб, що реквізували зерно). Каральні загони Остерського і Козелецького політбюро були змушені відступити. На допомогу їм колегія Київської губчека послала загін під командою комбата Шпаківського. Тоді селяни вдалися до військових хитрощів. Вони вдали, ніби здаються, але, як тільки загін чекістів увійшов у село Літки, відкрили вогонь. Майже всі червоні карателі були знищені. Через декілька днів загони селян були розбиті «дикою» 7-ю радянською башкирською бригадою. Можна тільки уявити, що ті башкири зробили з цими селами...

Про діяльність отамана Ангела ніхто краще не скаже, як сам ворог, тож наведемо уривок з однієї книги: «…Дуже часто чекістам Чернігівщини доводилося згортати оперативну роботу і зі зброєю в руках громити бандитські ватаги, придушувати куркульські заколоти. Постійну боротьбу з шекерівськими і ангелівськими бандами вели загони Борзенської ЧК на чолі з її головою Чигирином та батальйоном Чернігівської губчека під керівництвом політкомісара Ковальова. Сотні чекістів полягли в боротьбі з контрреволюцією від рук бандитів, змовників і оскаженілої куркульні».

Ад’ютант його

превосходительства

Кров, пролита для великої мети, не засихає.

С. Петлюра

До цього часу не було відомо походження отамана. І ось до¬слідник Віктор Баранов, як повідомило агентство ПРИМА (Росія), розшукав у Тюмені Маргариту Орлову, племінницю повстанського отамана Євгена Ангела. Вона і повідала йому, що Євген Петрович Ангел народився 1897 року в с. Власівка Чернігівської губернії, тепер Ічнянського району. Предками його були болгари. Батько майбутнього отамана служив єгерем у садибі чернігівського дідича Василя Тарновського, щедрого мецената української культури, в якого часто гостювали видатні митці – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Ілля Рєпін, Микола Ге, Михайло Глінка та інші. Культурне середовище мало вплив на Петра Ангела і на його синів. До слова, у маєтку Качанівка існувала зібрана Василем Тарновським колекція козацько-гетьманської старовини. Хтозна, може, малому Євгену і поталанило побачити гетьманські регалії та козацьку зброю, може, саме тоді козацька романтика полонила його серце...

Закінчивши міністерське училище та кадетський корпус, Євген вступив до школи прапорщиків. Взяв участь у Першій світовій війні. Дослужився до поручика. Його племінниця стверджувала, що отамана наприкінці 1919 р. скарали на смерть чекісти. Існують інші версії. Зокрема з нарису “Отаман Ангел” Михайла Середи довідуємося, що наприкінці 1919 року Євгена Ангела розстріляли денікінці, а Микола Чеботарів у листі до Осипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу. Інше стверджував у книжці “Тортури” інженер Туркало: мовляв, отамана розстріляли більшовики в серпні 1921 року. Радянські ж історики висловлювали думку, що Ангел утік до Англії, де став офіцером розвідки.

Маргарита Орлова повідомила, що совєтська влада репресувала рідного брата отамана – Олександра, син якого, бажаючи уникнути репресій, змінив своє “бандитське прізвище”.

Олександр ЯСЕНЧУК.

ВІДОЗВА

Кругом України вороги. Весь світ повстав, аби знищити наш край, наш нарід. На наших границях ворожі нам війська: румуни, поляки, французи, англичане, а большевики пруться в саме серце України і хочуть знищити наш нарід. Вони хочуть не тільки розграбувати добро нашого народу, але хочуть украсти його душу. Це саме найстрашніший ворог, бо він користується темнотою нашого народу. Ми знову, як і рік тому назад, стоїмо над пропастю, знову поміщики розбиті революційними військами і большевики, які в час визвольного руху не приймали активної участи в боротьбі проти гетьманців, хочуть провокаціровать наших діячів наш уряд. Гетьманці цілими гуртами записуються в большевицькі війська і нацьковують останніх на нас, бо добре знають, що поки буде існувати Українська Республіканська Армія, вони не зможуть взяти перемогу над нами. Селяне й робітники. Невже ви вірете тим, котрі прийшли на готове, чи тим, котрі лили кров за Волю і Землю. Що буде, коли знову ми впадемо, коли наша республіканська Армія буде розбита. На кого ви опритесь, у кого ви будете шукати захисту від гетьманських шомполів і розстрілів. Республіканська Українська Армія є міць і сила України. Ідіть туди всі! Вигоньте своїх синів, бо краще життя здобуваться лише боротьбою. Записуйтеся в Курінь Смерти імени Кошового Івана Сірка, бо він має велику мету знищити ворога. Всі хто йде проти поляків, англичан, французів записуйтесь в Курінь Імени кошового Івана Сірка. Всі хто дійсно бажає добра, волі і землі Українському народу, записуйтесь в Курінь Смерти. Всі хто хоче знищити ворогів України — записуйтесь до Куріня Смерти. Одно з двох — чи здобудано волю України, чи з славою загинемо.

Записуватись можно в Штабі Куріня в Комісії по вербуванню козаків для Куріня Смерти. (Комерційна школа)

6 августа, 2009

На все приходить час розплати

Невигадана історія.

Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.

Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.

Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.

– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.

Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.

Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.

Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.

Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.

Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?

Ординці пригнічено мовчали.

– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.

Знову мовчанка.

Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.

– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.

Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...

Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.

Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.

Всім їм було відтято статеві органи.

Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.

Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

Джерело: Роман Коваль "За Волю і Честь. Невигадані історії і вояцькі біографії."

6 августа, 2009

кось дивно склалося в Україні, що слова Хортиця та Холодний Яр у певної частини населення асоціюються лише з горілкою. Насправді в цих словах закладена магічна сила незламного українського духу. На інформацію про події в Холодному Яру та на прилеглих до нього територіях у 1918-1923 роках в часи панування тоталітарного радянського режиму було накладено потрійне табу. Залякані потомки сміливих селян, що піднялися у цих місцях на боротьбу за вільну Україну на запитання про ті часи уникали розмов та прямих відповідей на поставлені запитання. Майже п’ять років героїчної боротьби козаків-холодноярців завершилася трагічно. Наслідки військової поразки вражають. Чого лише варта завершальна різня вчинена червоними загонами сформованими з китайців. Саме такий прийом застосувала нова червона влада проти гордих і непокірних носіїв духу козачини та гайдамаччини. Виникла Холодноярська республіка навколо однойменного яру, про події в якому писав великий Тарас, в тих місцях де німим свідком і досі стоїть дуб Залізняка. Селяни навколишніх сіл самоорганізувалися у озброєнні загони, а потім полки та поширили повстання на територію нинішніх Каменського, Чигиринського, Олександрівського, Знам’янського, Світловодського та частково Новомиргородського, Олександрійського і Онуфріївського районів, які нині відносяться до Черкаської та Кіровоградської областей.

Перші крупинки правди про героїв Холодного Яру Україна дізналася з книжок очевидців та учасників подій видрукованих за кордоном, а потім вже в часи назалежності із розсекречених архіві КДБ. Великий вклад в надання гласності та оприлюднення історичної правди належить письменнику-досліднику Роману Ковалю, та організованому ним історичному клубові «Холодний Яр».

От і цієї весни, за традицією у квітневі дні, на героїчній Холодноярській землі пройшла низка заходів по вшануванню пам’яті славних героїв-холодноярців. Члени згаданого історичного клубу, активісти партій «Свобода», УНП, НРУ, КУН, Товариства відродження української нації, Українське козацтво та навіть українські козаки з Польщі зібралися на цій славній землі в селах Медведівка та Мельники. Були покладені квіти та проведені мітинги біля пам’ятника ватажкові гайдамацького повстання Максима Залізняка, освячена невеличка тимчасова церква в селі Мельники, проведені панахиди на могилі ватажка повстання отамана Василя Чучупаки та на братській могилі його побратимів, біля пам’ятного знаку героям-холодноярцям у селі Мельники. Кульмінацією заходів стала принесення присяги і посвята молодих козаків та урочисте освячення козацької зброї архиєпіскопом Кіровоградським та Голованіським УПЦ Київського патріархату владикою Серафимом біла гайдамацького ставу. Традиція освячення козацької зброї саме у цьому місті йде ще з далекого 1768 року від гайдамаків.

Учасником свята був кобзар Микола Литвин, голова Спілки офіцерів України Євген Лупій та козаки з Київщини, Кіровоградщини, Черкащини та інших регіонів. Звуки козацького тулумбаса привезеного козаками чорної сотні з під далекого Перемишля, козацькі пісні оживили в присутніх дух нескореного Холодного Яру.

Далі з Холодного Яру заходи були продовжені на Кіровоградщині, де в селах Розуміївці, Цвітному та Цибулевому вшановувалися могили славних отаманів-холодноярців Чорного Ворона та Хмари

6 августа, 2009

Вийшло 10-те видання документального роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – про повстансько-партизанський рух проти московських окупантів у 1920 році.

Подаємо уривок з нього.

...Горів Мліїв. Догоряли інші села.

Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни в ліси, в укріплені монастирі... Навантажують присадку¬ваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців... Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.

Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озб¬роєних холодноярців, на наші кулемети на в’юках. Вата¬жок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, із двома гар¬матами. Червоноармійці – москалі та китайці. З ними за¬гін Черкаської ЧК – самі жидки.

Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і “бандитів”, які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку. До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили...

Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями се¬ла. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – тіла застрелених селян, жінок, дітей. “Умиротворювали” москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло свяще¬ника, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика – дружина і два малі хлопчики.

За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але перехова¬лися, хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає із себе фартушок і прикриває ним священика.

– То ще не всі... Панночку, панотця дочку заб¬рали до школи з іншими дівчатами...

Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина “воєнної здобичі”, по¬кинута червоним обозом, щоб легше було втікати.

У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що ви¬носив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми – за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. “Товаріщі” “потішалися” ними, видно, “на зміну”, а по¬тім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.

– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.

З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишив¬ся за Петренка, – втішився.

– Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селя¬нами. Ґвалтують, щоб віддав їм полонених китайців. Кажу, що і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.

Петренко махнув рукою.

– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий і від¬дай. Хай заберуть до ліса і там позакопують…

6 августа, 2009

Роман Коваль

Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Великодні жнива тетіївських гайдамаків

У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо – щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і “руських”, а очолюють їх тетіївські “жидки”, які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти “комуножидівської” влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали “віддячити” християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски...

Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей – “за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі”. А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб – переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.

На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький...

Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що “збройна боротьба – єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити”.

Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли “червону процесію” з кулеметів. “Винниченко втік, а його відділ розбігся”. Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу “воєнної здобичі” – адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали...

Не відразу повстанці встановили в містечку порядок – лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.

Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.

Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва – Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали ворогові тяжких втрат. Зокрема, у боях за Плоханівку загинув і командир більшовицької частини, московський чекіст Нєґуляєв.

На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. “Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, – свідчив Василь Задоянний. – Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли... Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою...”

Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч...

“Ціле місто було у вогні...” Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл – Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.

6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики “заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами... Всі горіли жадобою помсти... На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку... але й там їх чекала незавидна доля”. Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду...

Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва... Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали “Ми – гайдамаки...” Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки...

Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) – Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.

Кожне село ставало сотнею, а кожна волость – полком. “Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)”.

Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.

Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих “грізних” наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків – лютих і нещадних – слід було боятися...

Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.

9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ – 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.

Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і “тілько” вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче – червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.

Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села – за підмогою.

Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю – місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з “обрізком”, хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.

Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки – люди. Цілий ряд... Він розтягується на полі все ширше й ширше – в лаву. Другого кінця лави не видно.

Ворог ішов просто на містечко.

Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян... Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.

Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі... Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі... Адже бігли вони назустріч смерті...

А Шляхтиченко все підганяв:

– Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!

Завдання було вибігти на дорогу – щоб відрізати москалям шлях до відступу.

Бій вже клекотів за спинами снігурівців – аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.

Ось вже і шлях. На ньому – чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: “Га-а-а-а!..” То оборонці Тетієва з криком “Слава!” кинулися на “ворога лютого”. Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці – вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.

Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились – і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.

Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.

А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.

За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно – завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також загинула: хто втопився, а хто згорів.

Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!

Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший – 6-й більшовицький – загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло... Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.

Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон – другого дня, по обіді.

“Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, – писав він. – Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців”.

Шкода, що ім’я цього захисника Вітчизни не збереглося, як не збереглися імена сотень тисяч оборонців нашої Батьківщини. Але ми пам’ятаємо їхній подвиг. І схиляємо голови. І витираємо сльозу.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

6 августа, 2009

Селянські загони зайняли Святошино, Куренівку, Поділ, Пріорку. Але хоча на балконі міської думи й був вивішений український прапор, повністю захопити Київ повстанці не змогли. Більшовики мобілізували весь партійний актив міста, міліцію та ЧК й за допомогою інтернаціональних загонів Віхмана й Лі Сю Ляна утримали владу в місті. До речі, китайські загони червоноармійці активно використовувались більшовиками у придушенні селянських виступів в 1919–20 –х роках на Україні.

Хоча селяни не взяли українську столицю й відступили, фактично Київ опинився в блокаді. Зелений перекрив Дніпро й контролював Обухівський, Васильківський, Фастівський та Ржищевський повіти. З півночі Київ блокував інший ватажок повстанців – Ілько Струк.

На той час під командою Зеленого перебувало більше 10000 добре озброєних повстанців. На контрольованій території він здійснює розподіл землі селянам й не допускає більшовицькі продзагони. Мало того, він навіть експропріює вантажі з барж, що йдуть до Києва й роздає їх селянам – сіль, вугілля, залізо.

Розуміючи, що хвилю селянських повстань на Україні потрібно зупиняти, більшовики починають готуватись до каральних дій. Починати вирішено з отамана Зеленого. До речі, саме завдяки цьому отаману й закріпилась в радянській історіографії узагальнююча назва однієї з воюючих сторін громадянської війни – зелені. Ця сила воювала й проти білих, й проти червоних. Часто вона воювала й проти інтервентів, а часто й проти українських урядів, які на жаль не мали одностайної підтримки українських селян.

Але повертаємось до отамана Зеленого. Ось уривок з книги Романа Коваля «Повернення отаманів Гайдамацького краю»:

"Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете... Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 000 красноармійців.

Отримавши звістку, що до Трипілля знову наближаються полки Красной армії, підсилені інтернаціональними батальйонами, отаман Зелений вирішив не наражати рідне село на артилерійський обстріл і відступив.

3 липня 1919 року окупанти без бою увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати „бандіцкає ґніздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізнього вечора ворог святкував свою „перемогу”. А вночі козаки Зеленого несподіваного повернулися...

Совєтські історики так змалювали цю подію: „Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вчереом 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье”.

Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців із Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра.

Наступного дня був базарний день і до трипілля з’їхалось багато селян із навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів, комсомольців.

„Зелений зійшов на імпровізовану трибуну, – описував подію Борис Антоненко-Давидович, – і звернувся до земляків:

- От, люди добрі, показуйте, хто з них палив, хто підпалював ваші хати?

Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: „Я не палив...” Тоді Зелений вдався до соломонового вирішення справи:

- Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.

Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.

До лівого берега допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Мойша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.

Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:

„А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати.

То Зелений та почав Україну рятувати.

Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...

Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;

Отаману Зеленому Дніпро помагає.

Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.

Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди в ті дні по вкраїнських селах...

Після трипільської розплати популярність Зеленого в народі сягає надзвичайних вершин: леґенди супроводжують кожну його бойову акцію. Люди казали: „Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля – все одно, що он того дуба вирвать”.

І дійсно, Дніпровська дивізія отамана Зеленого зросла до 30-35 000 козаків-повстанців.»

15 липня 1919 відбулася ще одна важлива подія в житті отамана Зеленого. Захопивши Переяслав, Данило Терпило зібрав все місцеве населення, духовенство та селянські загони й урочисто скасував Переяславську угоду 1654 року Богдана Хмельницького з Москвою. Зрозуміло, що вчинок у великій мірі популістський, але він показує неабияку неординарність селянського ватажка.

Потім Зелений повертається на Правобережжя й рушає через Білу Церкву, Умань та Христинівку на з’єднання з частинами армії УНР. Після з’єднання війська Петлюри та Зеленого рушають на Київ.

Але з осені 1919 року до Києва рвуться також білогвардійські війська Денікіна. Спочатку Зелений вів бої з білими в районі Фастова та Білої Церкви, потів вибиває їх з Кагарлика, а потім рушає на Канів.

Саме під Каневом отаман Зелений був смертельно поранений…

По дорозі до Трипілля, в селі Стрітівці він помирає…

Данило Терпило був урочисто похований в рідному селі, але могила його не збереглася.

Говорять, що його тіло, що б зберегти від наруги комуністів було таємно перепоховано. Ким, куди і коли – ніхто вже не скаже. Зараз ведуться розмови про необхідність встановлення в Трипілля пам’ятника своєму відомому земляку, але поки справа далі розмов не пішла. Зараз про славного отамана може нагадати лише 2-пудова гиря, що за словами екскурсовода належала Зеленому, а зараз перебуває в місцевому краєзнавчому музеї.

6 августа, 2009

Не сумніваюся, що ім’я отамана Зеленого добре відомо вам, насамперед завдяки гучній кампанії совєтських пропагандистів із приводу жертв „трипільської трагедії”. В часи Совєтського Союзу мене, тоді школяра однієї з київських шкіл, як, напевно, декого з вас, возили на місце загибелі „красних героїв”. Нам, школярам, розповідали не про ординську жорстокість завойовників, які палили українські села, ґвалтували українських жінок і дівчат, убивали наших батьків і дітей, а про немилосердність українських селян, які стоїчно захищали своє право на життя і мирну хліборобську працю. Хочу оприлюднити погляд на події тих днів очевидців – жителів Трипілля і навколишніх сіл, погляд, який завжди замовчувався.

Попри гучну славу „трипільської розплати”, вона була лише епізодом у бурхливому житті ватажка гайдамаків Київщини Зеленого. Мене у його біографії більше приваблює інший момент, який вважаю найвищим щаблем у сходженні отамана. Йдеться про 15 липня 1919 року, день, коли Зелений у Переяславі, в присутності козацтва і місцевого населення, за участі великої кількості священиків урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 року, змивши таким чином ганьбу з Богданового чола.

Хто ж він, цей Зелений, що підняв руку на „святе святих” міфу про українсько-російську „дружбу навіки”, яка ледь не довела до фізичного винищення нашої нації? Чи відразу він став свідомим українцем?

Отже, давайте пройдемо непростим, звивистим життєвим шляхом отамана Зеленого, шляхом від українського большевика до українського патріота.

Справжнє його прізвище Данило Терпило, родом він із Трипілля, що поблизу Києва. В роки Першої світової війни – писар 35-го корпусу російської армії. Вже в часи Лютневої революції Терпило виявив талант „доброго організатора і промовця”. На жаль, розтлінна большевицька пропаганда зачепила і його: додому повернувся з червоною биндою на кашкеті. Під час антигетьманського повстання у листопаді-грудні 1918 року Терпило бив не тільки гетьманську варту і німців, а й заможніших селян.

14 грудня 1918 року чотири полки Дніпровської дивізії отамана Зеленого вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом „Вся влада – Радам”. Здобувши Київ, – писав про події тих днів Борис Антоненко-Давидович, – зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”. Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести злочинців із Києва до Святошина.

Розуміючи, що розбещені большевицькою пропагандою зеленівці можуть вчинити заколот не тільки проти Гетьмана, а й проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх у Галичину, де 4 січня 1919 року Національна Рада ухвалила історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити до Львова не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля, пограбувавши перед тим у Святошині всі військові склади. З Трипілля прислав до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ.

Євген Коновалець особисто говорив з отаманом по телефону, посилав до нього парламентарів, намагався пояснити йому, „в якому становищі опинилася Українська армія, що їй загрожує та з якого боку і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці...” Та нічого не допомогло.

Покинули військо УНР й інші збольшевичені ватаги. Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених комуністичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти, як вони казали, „буржуазної Директорії”. Гасло тоді було таке: „Долой буржуазну Директорію, долой предателів українського народу – Петлюру, Винниченка та інших, вся влада – радам!”

Коли на початок лютого 1919 року Красная армія підкотилася до Києва, Зелений у районі Трипілля, Обухова та Григорівки розпочав бойові дії проти Армії УНР, простеляючи ворогові шлях...

Справжній – окупаційний – характер „соввласті” виявився дуже швидко.

Більшовицький історик Л. Маймескулов зазначав: „Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также «русотяпскими тенденциями». Йшлося, як свідчить інший большевицький документ, про повне іґнорування української мови та посідання головних керівних посад прийшлими, неукраїнськими кадрами.

Зелений зрозумів, що „прошпетив здуру”... І вже у березні 1919 року повернув зброю проти російської комуни.

Існує кілька версій, – писав один із перших дослідників біографії отамана Михайло Карасьов, – чому Данило Терпило взяв собі прізвисько „Зелений”. Одні кажуть, тому що носив зелену солдатську шинель. Інші заперечують це, розповідаючи, що ім’я його походить від гори Зеленої, що на околиці Обухова. Мовляв, там збиралися його загони. Ще інші виводили слово „зелений” від „молодий”. Кажуть, що так назвав Терпила сам Петлюра, адже порівняно з Головним Отаманом Терпило був „молодий і зелений”. Проте найбільш правдоподібною видається думка, що ім’я собі Терпило вибрав на противагу „білим” і „червоним”, підкреслюючи свою незалежність, та ще й з гумором...

Як він виглядав? „Був середнього зросту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався та руку кому здавить – не витримували, сильний був. Ходив швидко... Горілки не пив... Був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем...”

Селяни згадували: „Зелений командував тут над всією округою. Боялися всі його. Нікого не визнавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля... Чоловік він був неабиякий – розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди”. „В нього, – додавав історик Матвій Стахів, – було почуття старої козацької лицарскості, помішане з відгуками старого гайдамацтва”.

25 березня 1919 року совєт народних комісарів УССР оглосив Зеленого „поза законом”. Цього дня й почалося повстання селян Васильківського повіту Київської ґубернії проти совєтської влади. Активну участь у ньому взяли і трипільці. 7 квітня повстали селяни сусідніх із Києвом сіл – Нових та Старих Петрівців, 9 квітня до них приєдналися жителі Вишгорода. „Обнаглевший атаман, – писав у своїх записках комендант Деміївського укріпрайону Галчинський, – дошел до того, что предъявил ультиматум совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев”.

У думі про отамана Зеленого співалося:

Та вже гай листям вкриє, гей, густіше лози.

„Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!

Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година,

Бо вже стогне від ворога вся Україна!

Ходім, батьку, до Києва, гей!

10 квітня 1919 року почався наступ селян на Київ... Цей день увійшов у совєтську історіографію як „Куренівське повстання”.

Наступали двома колонами: перша на чолі зі старшиною В. Дорошенком – із Вишгорода на Поділ, друга – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку. Комендант Київського річкового порту повідомляв начальству, що під прикриттям двох катерів із кулеметною ротою до Києва підходить великий загін отамана Ілька Струка.

Надійшло невтішне для окупанта повідомлення з Василькова, де повстанці знищили большевицьку залогу. А мотовилівський отаман Овсій Гончар-Бурлака, провівши мобілізацію селян Васильківського повіту, з району Боярки теж вирушив до Києва.

Український зашморг довкола червоних військ, що скупчилися в Києві, затягувався.

О п’ятій годині ранку на Пріорку почали стікатися повстанські ватаги. Дзвін Пріорської церкви закликав людей на збір.

Селяни вислали делеґації до робітників київських фабрик і заводів. „Ранком, коли вже на заводі почалася робота, – згадував робітник Степан Прищепа, – територія заводу зненацька наповнилася селянами з білими пов’язками. Вони забрали кілька ґвинтівок, що використовувалися для охорони заводу, зажадали дати гудок і зібрати робітників... Робітники зібралися, і секретар районного комітету українських „незалежних лівих соціял-демократів” Волошин, що працював на заводі слюсарем, виступив із промовою про приєднання робітників до повстання”. Робітник П. Григоренко стверджував, що „на загальних зборах промовці вимагали йти бити комуністів... і організовувати справжню радянську владу”.

На Куренівці з’явилися озброєні роз’їзди повстанців, на околицях Києва відбувалися стихійні мітинґи. По місту селяни розносили та розклеювали летючки із закликом до повстання. Спеціяльні групи різали телефонні дроти.

Від імені т.зв. „уряду УССР” Григорій Петровський закликав до мобілізації всіх чекістів, особистів і міліції. Відповідальність за втримання Києва у своїх руках було покладено на Всеукраїнську ЧК.

Поділ та Куренівка заповнились загонами селян. Проти них були кинуті корпус ВУЧК, 15-й прикордонний полк та загін чекістів-залізничників. Незважаючи на це, повстанці, відчувши п’янкий подих скорої перемоги, нестримно заливали Київ. Селяни з боями підійшли до Житнього ринку, здійснили напад на міський банк і телеграф...

Пріорка, Святошин, Куренівка й Поділ були повністю звільнені від червоних. Частина повстанців сіла на трамваї і прибула на Царську площу, частина просувалася пішки. Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди...

В центрі на балконі міської Думи було вивішено український прапор...

Але у наступ перейшли свіжі частини „визволителів українського народу” – загони Віхмана і Лі Сю Ляна...

Врешті, селяни змушені були відступити...

Польський аґент так оцінював наслідки бойових дій у Києві: „[Повстання]... не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне насмеперд у Києві... Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріял для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лиш скинув... комуністів”.

Попри відступ повстанців, большевикам було не до святкувань, адже Київ лишався у жорстокій облозі: Зелений, перекривши Дніпро з півдня, поширив свою владу на Васильківський, Фастівський, Ржищівський та Обухівський повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах, блокувавши Київ із півночі. „Восстание Зеленого, – згадував Микола Скрипник, – почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации”.

Побачивши, що жодна влада не вирішила земельного питання, Зелений сам взявся за його розв’язання, адже хто дасть землю, за тим і підуть селяни. В окупаційній газеті „Більшовик” 10 квітня 1919 року було висловлено обурення тим, що Зелений їздить повітами з двома нотаріюсами і роздає землю: „Заїжджаючи в село, – бідкався автор, – вони скликають схід. Починається мітинґ, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ із печатками нотаріюса”. Після цього оголошувалася мобілізація селян у дивізію Зеленого...

В середині квітня Зелений захопив на Дніпрі поблизу Києва 30 барж із сіллю, вугіллям, залізом і роздав селянам. Слава про його звитягу і щедрість розляглася по всій Київщині.

В 1919 році вся Україна була охоплена повстанням проти червоних окупантів: лише протягом одного квітня в Україні відбулося 93 селянських повстання. А від квітня до середини червня 1919 р., свідчить Українська совєтська енциклопедія, кількість збройних виступів українського селянства досягла неймовірної кількості – 328 повстань. Ці – далеко не сухі! – цифри спростовують твердження російських большевиків про хліб і сіль, якими буцімто зустрічали їх українці-східняки. Не хлібом і сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали непроханих гостей наддніпрянці.

Український селянин, безжалісно пограбований ненаситною комуною, вийшов із рівноваги і масою пішов у повстанські загони. Н. Супруненко в книзі”Очерки истории гражданской войны” писав, що, зокрема, Дніпровська дивізія отамана Зеленого станом на травень 1919 року виросла до 12 000 чоловік.

Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете... Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 000 красноармійців.

„Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине, – зазначав у «Записках о гражданской войне» В. Антонов-Овсєєнко, – крайне будоражило население, разжигая шовинизм”.

Чи треба інших фактів та аргументів, аби засвідчити, що боротьба в Україні мала не класовий характер, як намагався довести окупант?.. Велася національно-визвольна боротьба, коли одна нація – українська – намагалася скинути вікове панування іншої, яка, використовуючи комуністичну демагоґію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів...

Власне, це розуміли й самі большевики... Ще на початку 1918 року під час першого походу червоної Росії проти України, на т.зв. „першій всеукраїнській нараді большевиків”, знаний російській комуніст Алєксандров був змушений визнати: „Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против Центральной рады”. На цій же нараді Володимир Затонський підбив підсумок: „Получается иностранное вмешательство… получается национальная борьба”. Саме так і було.