Тюркская Украина

[povodok]

Во жгут , хлопцы!

Особенно про невинных украинских девушек!

Я думаю , если бы в окупации учавствовал нынешний московский бомонд , то досталось бы и парням!

[Anwar]

Какой ещё мордвой и казанскими татарами ??? Казанские татары сами чуть не исчезли во время голода в Поволжье.

Откуда эта информация ? Ну и по крымским татарам какие мысли - ведь Крым это их исконная земля ?

Нужны были шахтеры на Донбассе после войны.

С другой стороны в Набережных Челнах(некоторое время назывались г.Брежнев) придумали ударную всесоюзную комсомольскую стройку(экономически не обоснованную и убыточную) "КАМАЗ" и за десять лет население Набережных Челнов от нескольких тысяч выросло до 500 тысяч(механический прирост).

И еще освоение целинных земель в Казахстане.

Все это - политика перемалывания и растворения народов.

Возникла так называемая качественно новая общность людей - "советский народ"

Много еще можно вспомнить таких ударных комсомольских строек...

[Гордий]

Сколько ? Тысяч 50 ? Это число не может быть заселением с целью колонизации.Скорее землю казанских татар освобождали для других. В Татарстане украинцев не мало - значит заселяли ими с целью колонизации Татарстана ? Можно посмотреть информацию про планомерное заселение казанскими татарами Украины ? Я уж не говорю про то что информация аффтора с какого-то скинхедовского сайта о расовой чистоте украинцев :ost1:

А о Крыме какие мысли ? И о крымских татарах которые сейчас делят его с русскими и украинскими колонизаторами ?

Я не говорил,что они были колонизаторами.Некоторые из них селелись добровольно,но большинство-насильно.

Казанских татар в Украине 90 тысяч,и никакой это не скинхедовский сайт

http://www.ukrreferat.com/lib/history/ukr_derzh_XX/3_3.htm

[Konrad]

Я не говорил,что они были колонизаторами.Некоторые из них селелись добровольно,но большинство-насильно.

Казанских татар в Украине 90 тысяч,и никакой это не скинхедовский сайт

http://www.ukrreferat.com/lib/history/ukr_derzh_XX/3_3.htm

Гордий, спасибо за поддержку! Обратите внимание, что все, кто кричат о скинхедах, сами употребляют шовинистическую терминологию великорусских фашистов - "укры" и прочее. Наверное, внуки коммунистических баев. "Я - кыназ", - любил объяснять среднеазиатский секретарь райкома. Да, были красные китайцы, башкиры и татары, головы которых катились под украинскими саблями, было и заселение украинских городов после войны евреями, татарами, мордвой. А откуда иначе в Украине взялись Ринат Ахметов, Равиль Сафиуллин, бывший мэр Харькова - мордвин Владимир Шумилкин, который и украинского языка выучить не удосужился за всё правление и последующее депутатство? А на красных девках половецких не женились, их выгодно продавали в рабство в Италию и другие страны Западной Европы. Посмотрите данные по Флоренции.

[povodok]

Я в детстве думал , что на украинском говорят только дремучие сельские жители , потому , что в школе не учились. Видимо , на счет дремучих яне сильно ошибался!

[RustamD]

Гордий, спасибо за поддержку!

Ты даже не понял элементарной вещи что он опровергает твои слова о колонизации и говорит :

Некоторые из них селелись добровольно, но большинство-насильно.

Обратите внимание, что все, кто кричат о скинхедах, сами употребляют шовинистическую терминологию великорусских фашистов - "укры" и прочее.

Какое ещё большинство ? Об чистокровных украх сказал один человек и то иронизируя по поводу чистокровности и откровенной провакационный лжи некоторых о других народах.

"Я - кыназ", - любил объяснять среднеазиатский секретарь райкома.

А ты знаешь сколько в Средней Азии раньше было коммунистов укранцев секретарей райкома ? Жаль . Одни из самых горячих приверженцев коммунистической идеи были кстати. И не нужно разгрывать из себя больше всех пострадавшую от коммунизма сторону .Столько подарков от коммунистов как Украина никто не получил из постсовестских республик. Смотрю мои вопросы о земле крымских татар были проигнорированы. То-то . Лучше помалкивайте об этом.

А на красных девках половецких не женились, их выгодно продавали в рабство в Италию и другие страны Западной Европы. Посмотрите данные по Флоренции.

Эти байки ты публике по проще рассказывай. В украинцах столько тюркской крови, а на украинской земле столько переименованных коммунистами тюрксих названий - мама не горюй.

Да, были красные китайцы, башкиры и татары, головы которых катились под украинскими саблями, было и заселение украинских городов после войны евреями, татарами, мордвой.

Ты рогатку то спрячь.Рамбо 8. Приведи доказательства своим словам(ссылки, источнки) иначе это обыкновенный трёп.

А откуда иначе в Украине взялись Ринат Ахметов, Равиль Сафиуллин, бывший мэр Харькова - мордвин Владимир Шумилкин, который и украинского языка выучить не удосужился за всё правление и последующее депутатство?

А откуда в Татарстане 35 тысяч украинцев ? Колонизаторы ? Причем если провести соотношение площади и населения Татарстана и Украины то это получится во мнооооого раз больше чем татар в Украине. Мало того они собираются создовать свою культурную автономию в Татарстане . Хотя татарского языка никто из них не знает.

[Гордий]

А ты знаешь сколько в Средней Азии раньше было коммунистов укранцев секретарей райкома ? Жаль . Одни из самых горячих приверженцев коммунистической идеи были кстати. И не нужно разгрывать из себя больше всех пострадавшую от коммунизма сторону .Столько подарков от коммунистов как Украина никто не получил из постсовестских республик. Смотрю мои вопросы о земле крымских татар были проигнорированы. То-то . Лучше помалкивайте об этом.

Я не знаю,как в Средней Азии,но на Украине крайне плохо относились к комунистической идее.Большая часть местного коммунистического начальства была неукраинцами.Да и образование УРСР началось с востока-Харькова,Донбасса,где больше всего русских,и первой столицей тогда еще УСРР был Харьков.Украинцы были в числе народов,которые наиболее активно сопротивлялись комунистам.

Еще одно заблуждение-это то ,что украинцы получили очень много подарков от СССР.Что это за подарки?Десятки миллионов уничтоженных и т.д.?Может,вы про Крым?Тогда трудно сказать,кому по праву принадлежит Крым,во всяком случае не русским,и дольше всех в нем жили греки.Но вы может не знаете,что до победы коммунизма Украина претендовала на многие территории,где жили и преобладали Украинцы-Восточная Польша(Надсяння,Лемковщина,Холмщина и тд),юго-западная Белоруссия,Русская Слобожанщина,Кубань,но благодаря коммунистам украинцы навсегда лишились этих земель.А эти земли по крайней мере втрижды больше за Крым.Крымские татары опять-таки вернулись в Крым лишь благодаря Украине.Да и волжские татары особо на Украине не страдают-по крайней мере на Донбассе мечетей хватает.

Лучше закрыть эти пустые споры и вернуться к главной теме.

[БiрАтан]

Я не знаю,как в Средней Азии,но на Украине крайне плохо относились к комунистической идее.Большая часть местного коммунистического начальства была неукраинцами.Да и образование УРСР началось с востока-Харькова,Донбасса,где больше всего русских,и первой столицей тогда еще УСРР был Харьков.Украинцы были в числе народов,которые наиболее активно сопротивлялись комунистам.

Еще одно заблуждение-это то ,что украинцы получили очень много подарков от СССР.Что это за подарки?Десятки миллионов уничтоженных и т.д.?Может,вы про Крым?Тогда трудно сказать,кому по праву принадлежит Крым,во всяком случае не русским,и дольше всех в нем жили греки.Но вы может не знаете,что до победы коммунизма Украина претендовала на многие территории,где жили и преобладали Украинцы-Восточная Польша(Надсяння,Лемковщина,Холмщина и тд),юго-западная Белоруссия,Русская Слобожанщина,Кубань,но благодаря коммунистам украинцы навсегда лишились этих земель.А эти земли по крайней мере втрижды больше за Крым.Крымские татары опять-таки вернулись в Крым лишь благодаря Украине.Да и волжские татары особо на Украине не страдают-по крайней мере на Донбассе мечетей хватает.

Лучше закрыть эти пустые споры и вернуться к главной теме.

ну сопротивление империи в ЦА было подольше... Кубань - украинская земля? "нэ смешите мои тапочки"....

зря ты так, крымская земля так же и не русская и не украинская... так же как и Донбас, Одеса и Николаев... об этом даже спича нэма...

к татарам ты зря причепился... ежели брать украинцев... тока Тарас Шевченко - да и тот не по своей воле, а тож пострадавший, а уж остальные... уж поглумились и на "татарщине" и на "казахщине"... такое вам, братки-украинцы и в "голодомор" не снилось... и в Татарстане и в Казахстане украинцы наделали делов... хотя люди добрые, как говорится "не со зла", но здесь без обид - так получилось - империя...

[Гордий]

:ost1: Уважаемые дамы и господа!

Между прочим я видел рисунки казаков русских

и украинских 17-18 вв. Ихняя "обмундирование",

оружие, ой как напоминали кавказско-тюркское,

особенно пехотных полков Османской империи.

Да и коса или волосяной нарост на макушке

бритой головы, усы, это уже чисто из серии доисламской

тюркской "моды". Между прочим слово то "хохол",

тоже из тюркских. Напр., турец. "кэкиль", или

азер.-ское "кякиль" или туркмэн.(Ирак) "кхэкхиль".

А между прочим один ученый Рыбаков, волосы на себе

рвал доказывая, что казаки в древн.русских источниках

это -- кассоги. А кассоги, по нему, это чистые славьяне?!

С уважением, Oquzer...

Уважаемый Oquzer.Тюркское влияние было,но нужно смотреть с каких сторон оно было.У казаков многие элементы одежды и оружия были тюркскими.Но это связано с тем,что казаки одежду,а особенно оружие добывали в бою,а так как они в основном воевали с турками и татарами,то соответственно...Но это в основном касается только запорожских,а не городовых казаков.А когда казаки воевали с поляками-соответственно прибавлялась польская одежда и оружие.

По поводу происхождения хохла,то об этом ведутся споры.Само слово хохол-русское,и появилось оно уже в 18 веке.Сами украинцы это слово никогда не употребляли,и хохол называли чупрына или оселедець.Да и татары,насколько я знаю,казаков хохлами не называли.Но вот насчет адыгов(касогов,черкесов),то они сыграли определенную роль среди первых какаков,так как их поселили в районе города Черкассы в 15-16 веках и они полностью ассимилировались.

[БiрАтан]

Уважаемый Oquzer.Тюркское влияние было,но нужно смотреть с каких сторон оно было.У казаков многие элементы одежды и оружия были тюркскими.Но это связано с тем,что казаки одежду,а особенно оружие добывали в бою,а так как они в основном воевали с турками и татарами,то соответственно...Но это в основном касается только запорожских,а не городовых казаков.А когда казаки воевали с поляками-соответственно прибавлялась польская одежда и оружие.

По поводу происхождения хохла,то об этом ведутся споры.Само слово хохол-русское,и появилось оно уже в 18 веке.Сами украинцы это слово никогда не употребляли,и хохол называли чупрына или оселедець.Да и татары,насколько я знаю,казаков хохлами не называли.Но вот насчет адыгов(касогов,черкесов),то они сыграли определенную роль среди первых какаков,так как их поселили в районе города Черкассы в 15-16 веках и они полностью ассимилировались.

осэлэдец - и есть печенежский (канлы, есть и сейчас у казахов такой род) АЙДАР - типа родовая причёска... только и всего... вот мои керейлер 3 косички носили, дулаты - лысый череп...

[240580]

Поводок, кто дал тебе право оскорблять национальные чувства украинцев? По моему наибольшей дремучестью отличаешься здесь ты

[Гордий]

осэлэдец - и есть печенежский (канлы, есть и сейчас у казахов такой род) АЙДАР - типа родовая причёска... только и всего... вот мои керейлер 3 косички носили, дулаты - лысый череп...

Я вам,сказал,что насчет оселедца ведутся споры,не зря.Оселедцы носили и черкесы(адыги),и иранцы,и мусульманские ордена,и некоторые скифо-сарматские племена,и некоторые германские племена,и князь Олег,и даже хеттский воин на рельефе фараонской гробнице,и это не связано с тюрками.Поэтому говорить однозначно нельзя.

[Гость Khagan]

Гордий почему у Вас явная антитюркская настроенность? Везде Вы ставите под сомнение тюркское и выдвигаете иранское. При этом главный Ваш аргумент, это "немецкая белокурая бестия". Древние тюрки пока не смешались с китайцами выглядели вполне "прилично" с точки зрения "фашистских арийцев" и европейских женщин :-).

[vbyubzy]

Гордий почему у Вас явная антитюркская настроенность? Везде Вы ставите под сомнение тюркское и выдвигаете иранское. При этом главный Ваш аргумент, это "немецкая белокурая бестия". Древние тюрки пока не смешались с китайцами выглядели вполне прилично с точки зрения "фашистских арийцев" и европейских женщин.

Каган, с ваших слов нынешние тюрки - тюрко-китайская помесь? думаю, для большинства тюркоязычных форумчан такая сомнительная генеалогия по меньшей мере оскорбительна.

И что значит "прилично"? монголоидная внешность - неприлична? хотя если вы европейская женщина, вам лучше знать.

[Гость Khagan]

Гордию лучше знать. :-) кто европоидней?

[povodok]

Украинец - это состояние души!

[Гость Khagan]

Украинцы - очень душевные люди.

[Гордий]

Гордий почему у Вас явная антитюркская настроенность? Везде Вы ставите под сомнение тюркское и выдвигаете иранское. При этом главный Ваш аргумент, это "немецкая белокурая бестия". Древние тюрки пока не смешались с китайцами выглядели вполне прилично с точки зрения "фашистских арийцев" и европейских женщин.

У меня нет никакой антитюркской настроенности.Просто вы прародину тюрков не там ищете.Безусловно,теперешних алтайцев можно считать как потомками тюрков,так и скифов,но пратюрки и скифы-это разные вещи.И кстати,монголоидная примесь у тюрков-это не результат смешения с китайцами,так как у китайцев другой подтип-более грацильный,узколицый,желтокожий.У древнейших тюрков,по всей видимости,был тип,похожий на монголов-монголоидный,как у китайцев,но широколицый,смуглый,коренастый.

[Konrad]

Вот в придачу к крику о терминологии великорусских фашистов и скинхедов – «укры», к великорусскому же безграмотному «падонкавскаму» жаргону, которым обычно пользуются особи, ненавидящие украинцев, грузинов, эстонцев, немцев, американцев и прочие цивилизованные народы, – «аффтора», «провакационной», последовали ещё и оскорбления чужого языка, тыканье совершенно незнакомому человеку, обзывания, шовинизм и примитивный реваншизм. Что, к украинским недочеловекам иначе как «Эй ты, гяур!», обращаться не учили? Ещё бы, ведь судя по откровенно шовинистическим постам и сайту гражданина Вальде, мы только и годимся на то, чтобы ассимилировать тюрков да учится от них всему подряд.

Второй характерный момент – то, что эти индивиды отождествляют себя с военными преступниками и извергами из коммунистических интернациональных бригад, принимают на свой счёт их гнусные преступления и солидаризуются с ними в украинофобии. Раньше я считал, что Центральноазиатский исторический сервер – единственный, где дискуссии на самые острые темы ведутся вежливо, а шовинисты не шастают. Как я и полагал, тема о происхождении украинцев от печенегов, половцев и татар популярна именно потому, что приносит глубокое внутреннее удовлетворение шовинистам и украинофобам. Она льёт воду на мельницу тупого пантюркизма.

Это не расовая чистота, упоминание о котороя у некоторых, очевидно, имеющих личные проблемы в этом плане, вызывает агрессию. Это обычная этническая закрытость традиционного общества – безразлично какого, украинского, шведского, португальского, иранского или индийского. Благодаря ей народ сохраняет себя такого, каков он есть, в антропологическом и этнографическом плане. Косоглазых и скуластых черноволосых, совсем не разбавленных тюркских «украинцев» нет на старых картинах и дагерротипах. Они – потомство русских и среднеазиатов времён оккупации. Схожесть с туркменами и азербайджанцами тоже объяснима, поскольку именно эти народы – потомки дотюркского сармато-аланского населения. Все претензии по поводу выселения татар из Таврии – к Российской Федерации, частью которой Крым являлся на момент депортации. Она же – единственный правопреемник Советского Союза. С русских друзей-скинхедов и надо требовать компенсации. А татарской и вообще любой автономии в Крыму скоро вообще не будет, поскольку по Конституции мы – унитарное, а не федеративное государство. И всем, кто захочет жить в Украине, придется все-таки учить единственный государственный язык страны – украинский. А Русь торговала рабами с Х века и не сдавала своих позиций на рынках вплоть до прихода монголов.Все вы храбрые только ночью компанией с ножами на одного безоружного.

[Konrad]

У лютому 1918 р. Законодавча рада Кубанського краю проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Проте невдовзі Законодавча рада та уряд змушені були під натиском червоних залишити Катеринодар. Врешті, кубанці разом із Добровольчою армією опинилися в межах Всевеликого війська донського.

В квітні 1918 р. до сусіднього Криму увійшли запорожці полковника Армії УНР Петра Болбочана, а слідом за ними - і війська союзної Німеччини. Червоні панічно тікали на схід у надії переправитися через Керченську протоку на Кубань. Отож і зосередились втікачі переважно на Таманському півострові.

Всі станиці й хутори Тамані були заповнені тим озброєним людом, серед якого було багато кримінального елементу. Кубанці скоро відчули, яка то ворожа сатанинська сила опанувала їхній рідний край. Червоні, справді, поводилися як окупанти.

Ось як описував події тих днів отаман станиці Охтанизівської Микола Гулий: "У станиці відбувався розгул, бешкети, погром... Козаки були стероризовані. Їм заборонялося виїздити на польові роботи, обробляти виноградники, ловити рибу. Їхнім обов'язком стало... обслуговування червоної нечисті, як тоді називали більшовиків".

У станиці було в достатку вина, яке й випивалося цим "військом"... Знищувалися свині, вівці, рогата худоба, птиця й всякі їстівні продукти. Були випадки, коли дійну корову різали заради одних нирок. Дехто з "любителів делікатесів" вирізав вим'я у живих корів.

Двори й хати були заповнені червоними. В кращих будинках розмістилися комісари, більшість із дівками. До одного заможного козака Охтанизівської вселився комісар зі своєю подругою. Цього типа боялися, як вогню, "бо за один лише погляд, що йому не сподобався, він міг розстріляти".

Ця єврейська парочка вимагала для себе спеціальних страв, наприклад, варену в молоці гуску. Або раптом їм схотілося свіжої щуки - і, хоч умри, а господар мусив дістати.

Особливо знущалась над господарями комісарова подружка, яку поза очі називали "холерою" чи "хайкою".

Червоні, що отаборились в Охтанизівській, не церемонились... Вони з'їдали неймовірну кількість яєць, масла, паюсної ікри... Козакам станиці не було ні спокою, ні відпочинку. Їхні дружини та матері безперервно готували їжу, прали білизну, частіше вошиву, хоч і "відвойовану в буржуїв"... Те саме відбувалось і в інших станицях Таманського півострова.

Боляче було дивитися на приниженого козака... "Стоїть він тепер, зігнувшись: чергує з підводою у босяка і боїться, як би той не дізнався, що козак нагороджений чотирма георгіївськими хрестами..." За хоробрість, звісно.

Врешті, терпіння козаків увірвалося... Одним із ініціаторів повстання проти червоних став Микола Іванович Гулий.

Народився він 6 грудня 1884 року. Закінчив Кубанську школу прапорщиків у Катеринодарі. Дійсну службу відбував у 1-му Таманському полку в Закаспійській області. Там закінчив навчальну команду і 1909 року повернувся до рідної станиці старшим урядником. Невдовзі його обрали отаманом Охтанизівської.

Микола Гулий виявився наймолодшим станичним отаманом у Кубанському війську. Він не розчарував земляків, які кілька разів поспіль обирали його своїм отаманом. Так незмінно впродовж п'яти років пробув він на цій почесній посаді - аж до більшовицького перевороту 1917 року.

З огляду на виняткові організаторські здібності Гулий був популярною особистістю і в сусідніх станицях. І не дивно, адже в часи його отаманування в Охтанизівській було відкрито вище початкове училище, лікарню та грязелікарню, цегельний завод. Дбав Гулий і про громадський порядок у станиці.

Невдовзі після Лютневої революції Микола Гулий вступив до лав Вільного козацтва, заснованого відомою українською родиною Бардіжів. Брав участь у боях проти червоних під станицями Кримською, Троїцькою та Полтавською. Після розсіяння Вільного козацтва Гулого арештували. Та невдовзі, в квітні 1918 р., йому вдалося втекти. Повернувся до Охтанизівської.

В той час командувач червоними військами Тамані Бєліков для підсилення обороноздатності свого воїнства оголосив мобілізацію козаків таманських станиць. Командиром Охтанизівської сотні Бєліков (собі на біду) призначив хорунжого Миколу Гулого. Місцем розташуванням її була коса Чушка...

Другим оборонним об'єктом була коса Тузла, яка простягалася від материка вглиб Керченської протоки. Проводячи ревізію оборонних об'єктів, Бєліков щодня долав відстань у 100 верств, заганяючи на смерть коней. Приїзди командувача супроводжувалися дивовижними вчинками. То йому забагнеться відрізати коням хвости і він босоніж ходив із ножицями по хазяйських стайнях, власноручно проводячи цю операцію.

Коли дійшла черга до коней сотні, козаки рішуче запротестували. Тоді звироднілий червоний командир переключився на іншу розвагу - рубати хвости бикам. А то велів наловити котів і допровадити їх до штабу... Зав'язавши близько двадцяти нещасних тварин у мішок, наказав червоноармійцям періщити їх нагаями. При цьому червоні "герої" весело сміялися... Врешті, кинули мішок із котами в море і розстріляли тварин із кулемета.

Були й серйозніші вихватки цього самодура: так одного разу задля розваги він звелів постріляти з гармат по підпорядкованих йому станицях.

Конфлікт ставав неминучий...

Вранці 12 травня під Таманню, перехопивши на одному з мостів легковий автомобіль із командармом, козаки сотні Гулого захопили його й негайно розстріляли.

Отримавши вістку про ліквідацію червоного ватажка, Гулий вишикував кінну сотню і з хвацькою козацькою піснею повів її головною вулицею станиці. На пісню з дворів із цікавістю виглядали жителі. Висипали на вулицю й червоноармійці станичної залоги, розташованої в школі. За 600 кроків від ворога отаман обірвав пісню і несподівано повів сотню кар'єром. Червоне воїнство було приголомшене, а козаки, зіскочивши з коней і рубаючи шаблями, увірвалися до школи, де містився їхній штаб. Залога була роззброєна миттєво...

За два дні повстанці повністю опанували Таманський півострів. Було захоплено 18 кулеметів, 10 гармат, багато боєприпасів та 2 тисячі полонених.

Організували повстанський штаб. На посаду командувача повстанцями Микола Гулий запросив більш досвідчених у військовій справі людей - полковника Перетятька зі станиці Таманської (в минулому командира 3-го Чорноморського полку); начальником штабу став колишній командир 8-го пластунського батальйону, член Кубанської ради, полковник Бідаков - твердий кубанський самостійник... Пізніше штаб очолював Іполит Кам'янецький, а осавул Г. Горпищенко керував оперативним відділом. Інженер Каштанів став начальником контррозвідки. Цей гурток старшин ставився до кубанського уряду неприхильно, закидаючи йому, що уряд втік на Донщину, покинувши кубанців напризволяще.

У місцевих станицях і хуторах повстанський штаб провів мобілізацію, причому більшість козаків приходили, не чекаючи наказу.

Оскільки до Тамані підійшли великі сили червоних, повстанці почали переговори з німцями, що перебували в Керчі. Таманці прохали надати термінову збройну допомогу.

Німці допомогу обіцяли (окрім них, намічалася також висадка на Тамані Запорозької дивізії Армії УНР під проводом отамана Зураба Натієва).

В очікуванні десанту повстанці зміцнювали оборонні позиції. В той час до Темрюка підійшли основні сили червоної Таманської армії, і козаки змушені були відступити.

18 травня почався наступ червоних. Цілий день тривав жорстокий бій. Завдяки вояцькому мистецтву козаків перші атаки червоних було відбито з великими втратами для останніх.

Микола Гулий згадував як один козак-гармаш, прапорщик Уменко зі станиці Охтанизівської стріляв, примовляючи:

- Оце вам, товариші, дві пари волів! А оце вам дві пари коней!

Мова йшла про волів і коней, забраних більшовиками у його батька...

В іншому епізоді бою, більшовики, що атакували, виставили поперед себе худобу. Побачивши тварин, козак-кулеметник припинив стріляти - в ньому заговорив господар...

Зате відомо чимало випадків, коли червоні під час відступу розстрілювали табуни коней - щоб не дісталися козакам. Тут вже говорила психологія кочівника-перекотиполя, який знаходив втіху в руйнуванні всього живого і неживого...

Отак із боями козаки під натиском кількатисячної армії, яка мала на озброєнні десятки гармат та кулеметів, відступили до Таманської затоки. А обіцяна допомога від німців все не надходила.

Наступні дні червоні (місцеві називали їх ще "тамбовцями") були зайняті грабунком багатих станиць та дикою розправою над мирним населенням. Провадилися розстріли, ґвалтували жінок та підлітків. Дружину священика Охтанизівки в присутності двох дітей і чоловіка зґвалтувало восьмеро китайців, а дружину дяка зґвалтувало півтора десятка червоних.

Совєтські "визволителі" розгромили станичне правління, осквернили церкву, попалили церковні книги, зокрема і станичний літопис, який вели 120 років. Із дворів червоноармійці виносили пшеницю, ячмінь. Висипали зерно на вулицях і зганяли годувати свиней. На мотузках вішали каченят та курчат, перед тим вимазавши їх у дьогті з борошном...

На ніч більшовицьке військо розташувалося в Охтанизівській. Для них зносилися подушки, перини, ковдри, на яких "таваріщі" влягалися в чоботях. 26 травня до охтанизівського берега прибула ціла флотилія темрюцьких рибалок, які пограбували майно станичників.

28 - 29 травня повстанці продовжували вести жорстокі оборонні бої з чисельно і технічно переважаючими силами ворога.

Німці ж зволікали зі своєю допомогою.

Зневірені козаки почали здаватися в полон... А двічі поранений Микола Гулий продовжував тримати оборону з рештками повстанського війська.

В цей час провадилася евакуація втікачів морем на Керч. Загін Гулого вирушив до Керчі в числі останніх. Та назустріч вже йшли пароплави і баржі з німецьким десантом. Цей десант разом із козаками швидко звільнив півострів, міста Темрюк та Анапу.

Попри досить значні бої, втрати німців були невеликі: загинуло двоє старшин та 37 вояків. Причиною мінімальних втрат була значна перевага німців в озброєнні - в них були і бронемашини, і аероплани, багато гармат та кулеметів.

Населення станиць взяло зворушливу участь у похороні загиблих німецьких вояків. Місця вічного спочинку - на знак подяки за визволення - відводились не на кладовищах, а в церковній огорожі.

Знаючи, що кубанці до німців ставляться прихильно і з надією, німецький командувач запропонував урядові Луки Бича посунути декілька дивізій на Кубань. На це Лука Бич відповів відмовою. Мало того, кубанський уряд послав до Ростова делегацію з метою висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань.

Отож німці мусили вертатися до Керчі, залишивши повстанців самих.

Таманська повстанська група продовжувала бої. Трималася до приходу денікінців. Повстанці вважали себе частиною Кубанської армії, не підлеглої денікінцям.

По вигнанню з Катеринодара червоних всіх кубанських офіцерів, що разом із німцями визволити Тамань від більшовиків, було віддано під суд за "державну зраду".

Історично це засліплення кубанських провідників не має виправдання: німці за два місяці звільнили Велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за два тижні, може три. Це б зберегло кубанцям тисячі життів...

Визволивши за допомогою німців Кубань, уряд міг би оголосити мобілізацію і забезпечитися армією в 100 - 200 тисяч козаків і городовиків...

Та вкотре історичний шанс було змарновано...

Ця фатальна політична помилка позначилася і на долі Миколи Гулого. Внаслідок орієнтації уряду Луки Бича на Добровольчу армію, він опинився у складі кінних частин денікінців в Україні. Простеляючи шлях Денікіну до московських дзвонів, Гулий мусив брати участь у братовбивчих боях проти частин Армії УНР. Під станцією Козятин його було тяжко поранено.

Лікувався в Одесі, звідти евакуювався на пустельний острів Лемнос в Егейському морі, де перебував у складі 4-го полку 2-ї стрілецької дивізії.

Потім перебрався до Югославії. Служив у прикордонних військах.

1924 року опинився в Чехословаччині. Працював у Празі водієм. В кінці Другої світової сотник Гулий у надії визволити рідний край зголосився до кубанських стройових частин Стану генерала Доманова.

1945 року в Лієнці, що в Австрії, англійці видали його разом із молодшим братом Петром більшовикам. У Совєтському Союзі, громадянами якого вони ніколи не були, обох засудили до 10 років таборів. У Сибіру і закінчилися життєві стежки синів сонячної Кубані, братів Гулих: 1946 року від виснаження помер Микола, а наступного року загинув у неволі Петро Гулий.

Ось і все... Нехай і ця розповідь стане нам підставою для роздумів про долю нашої Батьківщини.

Джерела

Гулый Н. Восстание казаков на Таманском полуострове в мае 1918 г. // Родная Кубань. - 2001. - №1. - С. 70 - 103.

Іванис В. Стежками життя (спогади). - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 112, 158.

Там само.- Новий Ульм, 1960. - Кн. III. - С. 210.

Лихоносов В., Гулый Е. Возвращение домой // Родная Кубань. - 2001. - №1. - С. 69 - 70.

[povodok]

Я ж говорю - состояние души!

Если сильно раздувать щеки , можно оконфузиться , ясновельможный!

[Konrad]

Не сумніваюся, що ім’я отамана Зеленого добре відомо вам, насамперед завдяки гучній кампанії совєтських пропагандистів із приводу жертв „трипільської трагедії”. В часи Совєтського Союзу мене, тоді школяра однієї з київських шкіл, як, напевно, декого з вас, возили на місце загибелі „красних героїв”. Нам, школярам, розповідали не про ординську жорстокість завойовників, які палили українські села, ґвалтували українських жінок і дівчат, убивали наших батьків і дітей, а про немилосердність українських селян, які стоїчно захищали своє право на життя і мирну хліборобську працю. Хочу оприлюднити погляд на події тих днів очевидців – жителів Трипілля і навколишніх сіл, погляд, який завжди замовчувався.

Попри гучну славу „трипільської розплати”, вона була лише епізодом у бурхливому житті ватажка гайдамаків Київщини Зеленого. Мене у його біографії більше приваблює інший момент, який вважаю найвищим щаблем у сходженні отамана. Йдеться про 15 липня 1919 року, день, коли Зелений у Переяславі, в присутності козацтва і місцевого населення, за участі великої кількості священиків урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 року, змивши таким чином ганьбу з Богданового чола.

Хто ж він, цей Зелений, що підняв руку на „святе святих” міфу про українсько-російську „дружбу навіки”, яка ледь не довела до фізичного винищення нашої нації? Чи відразу він став свідомим українцем?

Отже, давайте пройдемо непростим, звивистим життєвим шляхом отамана Зеленого, шляхом від українського большевика до українського патріота.

Справжнє його прізвище Данило Терпило, родом він із Трипілля, що поблизу Києва. В роки Першої світової війни – писар 35-го корпусу російської армії. Вже в часи Лютневої революції Терпило виявив талант „доброго організатора і промовця”. На жаль, розтлінна большевицька пропаганда зачепила і його: додому повернувся з червоною биндою на кашкеті. Під час антигетьманського повстання у листопаді-грудні 1918 року Терпило бив не тільки гетьманську варту і німців, а й заможніших селян.

14 грудня 1918 року чотири полки Дніпровської дивізії отамана Зеленого вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом „Вся влада – Радам”. Здобувши Київ, – писав про події тих днів Борис Антоненко-Давидович, – зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”. Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести злочинців із Києва до Святошина.

Розуміючи, що розбещені большевицькою пропагандою зеленівці можуть вчинити заколот не тільки проти Гетьмана, а й проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх у Галичину, де 4 січня 1919 року Національна Рада ухвалила історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити до Львова не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля, пограбувавши перед тим у Святошині всі військові склади. З Трипілля прислав до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ.

Євген Коновалець особисто говорив з отаманом по телефону, посилав до нього парламентарів, намагався пояснити йому, „в якому становищі опинилася Українська армія, що їй загрожує та з якого боку і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці...” Та нічого не допомогло.

Покинули військо УНР й інші збольшевичені ватаги. Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених комуністичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти, як вони казали, „буржуазної Директорії”. Гасло тоді було таке: „Долой буржуазну Директорію, долой предателів українського народу – Петлюру, Винниченка та інших, вся влада – радам!”

Коли на початок лютого 1919 року Красная армія підкотилася до Києва, Зелений у районі Трипілля, Обухова та Григорівки розпочав бойові дії проти Армії УНР, простеляючи ворогові шлях...

Справжній – окупаційний – характер „соввласті” виявився дуже швидко.

Більшовицький історик Л. Маймескулов зазначав: „Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также «русотяпскими тенденциями». Йшлося, як свідчить інший большевицький документ, про повне іґнорування української мови та посідання головних керівних посад прийшлими, неукраїнськими кадрами.

Зелений зрозумів, що „прошпетив здуру”... І вже у березні 1919 року повернув зброю проти російської комуни.

Існує кілька версій, – писав один із перших дослідників біографії отамана Михайло Карасьов, – чому Данило Терпило взяв собі прізвисько „Зелений”. Одні кажуть, тому що носив зелену солдатську шинель. Інші заперечують це, розповідаючи, що ім’я його походить від гори Зеленої, що на околиці Обухова. Мовляв, там збиралися його загони. Ще інші виводили слово „зелений” від „молодий”. Кажуть, що так назвав Терпила сам Петлюра, адже порівняно з Головним Отаманом Терпило був „молодий і зелений”. Проте найбільш правдоподібною видається думка, що ім’я собі Терпило вибрав на противагу „білим” і „червоним”, підкреслюючи свою незалежність, та ще й з гумором...

Як він виглядав? „Був середнього зросту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався та руку кому здавить – не витримували, сильний був. Ходив швидко... Горілки не пив... Був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем...”

Селяни згадували: „Зелений командував тут над всією округою. Боялися всі його. Нікого не визнавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля... Чоловік він був неабиякий – розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди”. „В нього, – додавав історик Матвій Стахів, – було почуття старої козацької лицарскості, помішане з відгуками старого гайдамацтва”.

25 березня 1919 року совєт народних комісарів УССР оглосив Зеленого „поза законом”. Цього дня й почалося повстання селян Васильківського повіту Київської ґубернії проти совєтської влади. Активну участь у ньому взяли і трипільці. 7 квітня повстали селяни сусідніх із Києвом сіл – Нових та Старих Петрівців, 9 квітня до них приєдналися жителі Вишгорода. „Обнаглевший атаман, – писав у своїх записках комендант Деміївського укріпрайону Галчинський, – дошел до того, что предъявил ультиматум совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев”.

У думі про отамана Зеленого співалося:

Та вже гай листям вкриє, гей, густіше лози.

„Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!

Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година,

Бо вже стогне від ворога вся Україна!

Ходім, батьку, до Києва, гей!

10 квітня 1919 року почався наступ селян на Київ... Цей день увійшов у совєтську історіографію як „Куренівське повстання”.

Наступали двома колонами: перша на чолі зі старшиною В. Дорошенком – із Вишгорода на Поділ, друга – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку. Комендант Київського річкового порту повідомляв начальству, що під прикриттям двох катерів із кулеметною ротою до Києва підходить великий загін отамана Ілька Струка.

Надійшло невтішне для окупанта повідомлення з Василькова, де повстанці знищили большевицьку залогу. А мотовилівський отаман Овсій Гончар-Бурлака, провівши мобілізацію селян Васильківського повіту, з району Боярки теж вирушив до Києва.

Український зашморг довкола червоних військ, що скупчилися в Києві, затягувався.

О п’ятій годині ранку на Пріорку почали стікатися повстанські ватаги. Дзвін Пріорської церкви закликав людей на збір.

Селяни вислали делеґації до робітників київських фабрик і заводів. „Ранком, коли вже на заводі почалася робота, – згадував робітник Степан Прищепа, – територія заводу зненацька наповнилася селянами з білими пов’язками. Вони забрали кілька ґвинтівок, що використовувалися для охорони заводу, зажадали дати гудок і зібрати робітників... Робітники зібралися, і секретар районного комітету українських „незалежних лівих соціял-демократів” Волошин, що працював на заводі слюсарем, виступив із промовою про приєднання робітників до повстання”. Робітник П. Григоренко стверджував, що „на загальних зборах промовці вимагали йти бити комуністів... і організовувати справжню радянську владу”.

На Куренівці з’явилися озброєні роз’їзди повстанців, на околицях Києва відбувалися стихійні мітинґи. По місту селяни розносили та розклеювали летючки із закликом до повстання. Спеціяльні групи різали телефонні дроти.

Від імені т.зв. „уряду УССР” Григорій Петровський закликав до мобілізації всіх чекістів, особистів і міліції. Відповідальність за втримання Києва у своїх руках було покладено на Всеукраїнську ЧК.

Поділ та Куренівка заповнились загонами селян. Проти них були кинуті корпус ВУЧК, 15-й прикордонний полк та загін чекістів-залізничників. Незважаючи на це, повстанці, відчувши п’янкий подих скорої перемоги, нестримно заливали Київ. Селяни з боями підійшли до Житнього ринку, здійснили напад на міський банк і телеграф...

Пріорка, Святошин, Куренівка й Поділ були повністю звільнені від червоних. Частина повстанців сіла на трамваї і прибула на Царську площу, частина просувалася пішки. Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди...

В центрі на балконі міської Думи було вивішено український прапор...

Але у наступ перейшли свіжі частини „визволителів українського народу” – загони Віхмана і Лі Сю Ляна...

Врешті, селяни змушені були відступити...

Польський аґент так оцінював наслідки бойових дій у Києві: „[Повстання]... не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне насмеперд у Києві... Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріял для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лиш скинув... комуністів”.

Попри відступ повстанців, большевикам було не до святкувань, адже Київ лишався у жорстокій облозі: Зелений, перекривши Дніпро з півдня, поширив свою владу на Васильківський, Фастівський, Ржищівський та Обухівський повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах, блокувавши Київ із півночі. „Восстание Зеленого, – згадував Микола Скрипник, – почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации”.

Побачивши, що жодна влада не вирішила земельного питання, Зелений сам взявся за його розв’язання, адже хто дасть землю, за тим і підуть селяни. В окупаційній газеті „Більшовик” 10 квітня 1919 року було висловлено обурення тим, що Зелений їздить повітами з двома нотаріюсами і роздає землю: „Заїжджаючи в село, – бідкався автор, – вони скликають схід. Починається мітинґ, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ із печатками нотаріюса”. Після цього оголошувалася мобілізація селян у дивізію Зеленого...

В середині квітня Зелений захопив на Дніпрі поблизу Києва 30 барж із сіллю, вугіллям, залізом і роздав селянам. Слава про його звитягу і щедрість розляглася по всій Київщині.

В 1919 році вся Україна була охоплена повстанням проти червоних окупантів: лише протягом одного квітня в Україні відбулося 93 селянських повстання. А від квітня до середини червня 1919 р., свідчить Українська совєтська енциклопедія, кількість збройних виступів українського селянства досягла неймовірної кількості – 328 повстань. Ці – далеко не сухі! – цифри спростовують твердження російських большевиків про хліб і сіль, якими буцімто зустрічали їх українці-східняки. Не хлібом і сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали непроханих гостей наддніпрянці.

Український селянин, безжалісно пограбований ненаситною комуною, вийшов із рівноваги і масою пішов у повстанські загони. Н. Супруненко в книзі”Очерки истории гражданской войны” писав, що, зокрема, Дніпровська дивізія отамана Зеленого станом на травень 1919 року виросла до 12 000 чоловік.

Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете... Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 000 красноармійців.

„Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине, – зазначав у «Записках о гражданской войне» В. Антонов-Овсєєнко, – крайне будоражило население, разжигая шовинизм”.

Чи треба інших фактів та аргументів, аби засвідчити, що боротьба в Україні мала не класовий характер, як намагався довести окупант?.. Велася національно-визвольна боротьба, коли одна нація – українська – намагалася скинути вікове панування іншої, яка, використовуючи комуністичну демагоґію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів...

Власне, це розуміли й самі большевики... Ще на початку 1918 року під час першого походу червоної Росії проти України, на т.зв. „першій всеукраїнській нараді большевиків”, знаний російській комуніст Алєксандров був змушений визнати: „Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против Центральной рады”. На цій же нараді Володимир Затонський підбив підсумок: „Получается иностранное вмешательство… получается национальная борьба”. Саме так і було.

Отримавши звістку, що до Трипілля знову наближаються полки Красной армії, підсилені інтернаціональними батальйонами, отаман Зелений вирішив не наражати рідне село на артилерійський обстріл і відступив.

3 липня 1919 року окупанти без бою увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати „бандіцкає ґніздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізнього вечора ворог святкував свою „перемогу”. А вночі козаки Зеленого несподіваного повернулися...

Совєтські історики так змалювали цю подію: „Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вчереом 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье”.

Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців із Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра.

Наступного дня був базарний день і до трипілля з’їхалось багато селян із навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів, комсомольців.

„Зелений зійшов на імпровізовану трибуну, – описував подію Борис Антоненко-Давидович, – і звернувся до земляків:

- От, люди добрі, показуйте, хто з них палив, хто підпалював ваші хати?

Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: „Я не палив...” Тоді Зелений вдався до соломонового вирішення справи:

- Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.

Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.

До лівого берега допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Мойша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.

Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:

„А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати.

То Зелений та почав Україну рятувати.

Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...

Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;

Отаману Зеленому Дніпро помагає.

Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.

Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди в ті дні по вкраїнських селах...

Після трипільської розплати популярність Зеленого в народі сягає надзвичайних вершин: леґенди супроводжують кожну його бойову акцію. Люди казали: „Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля – все одно, що он того дуба вирвать”.

І дійсно, Дніпровська дивізія отамана Зеленого зросла до 30-35 000 козаків-повстанців.

Після знищення червоних полків у Трипіллі окупантів охопила паніка: 12 липня 1919 року у Києві було оголошено стан облоги. При Київському ґубкомі створено військово-мобілізаційний відділ. Були мобілізовані всі київські комуністи, комсомольці та курсанти. В Таращанському повіті спішно формувалась червона дивізія трипільського напрямку.

15 липня 1919 року Зелений звільнив місто Переяслав.

У Переяславі отаман урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську 1654 року угоду про, так би мовити, „возз’єднання навіки” України з Московщиною.

Це була найвища точка у сходженні отамана Зеленого на шляху від українського большевика до українського патріота.

Совєтська влада почала готувати черговий похід проти Зеленого... „Нарком” М. Подвойський видав наказ із гнівним закликом: „В атаку на нєґадяєв!” Та Зелений уже перейшов у район Білої Церкви і Таращі, прямуючи на зустріч Армії УНР, яка, з’єднавшись із УГА, наступала на Київ.

„Восстание… крестьян Трипольского района подавлено, – передчасно радів «народний комісар” Микола Скрипник. – Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь”...

Тим часом Зелений продерся на Поділля, в район міста Іллінці. Його шлях лежав на Христинівку. Ворог зазначав: „Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасной полк отказался выполнять возложенную на него задачу – выехать в Умань – по мотивам, что противник сильнее его”.

Невдовзі спільно з іншими повстанськими з’єднаннями Зелений взяв участь у виснажливих, але успішних боях за Христинівку. Після її визволення, отаман нарешті з’єднався з частинами Армії УНР, що наступали на Київ.

Та лівим берегом Дніпра вже підступала інша окупаційна армія – генерала Денікіна. І незабаром, у першій половині вересня в районі білої Церкви та Фастова зеленівці вступають у бої з Добровольчою армією, завдаючи їй дошкульних ударів.

Нарешті відбувається зустріч Зеленого з Головним Отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою. Зелений беззастережно підпорядковується йому. На початку жовтня 1919 року трипільський отаман скликає повстансько-партизанський з’їзд, на якому старшини та козаки „кінної повстанської дивізії отамана Зеленого” визнали Директорію верховною владою – „з її нинішнім соціялістчним урядом”, додавали селяни.

Бої проти Добровольчої армії тривали. Вибивши білогвардійців із Кагарлика, зеленівці почали уперті бої за місто Канів, де знаходиться могила нашого Пророка – Тараса Григоровича Шевченка. Один із цих боїв і став для отамана Зеленого фатальним: його було смертельно поранено. По дорозі у Трипілля, в селі Стрітівці, в зеніті слави він і помер.

Про смерть отамана є згадка в неопублікованих спогадах чекіста Петра Пташинського: „В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей… Подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся: кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

- Чи тобі повилазило? Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда…

Чувствуется полная расстерянность (повстанцев) и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало менше!”

Поховали отамана в Трипіллі з великими почестями, при великій кількості народу. Було багато священиків. Селяни плакали...

„Як поховали Зеленого, то через деякий час приїхали з Києва якісь люди і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить... Хтось переховав його вночі. Де могила Зеленого, так ніхто досі й не знає...”

І знову, вкотре, згадується Шевченкове:

А онуки? Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх скаже,

Де Ґонти могила, –

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує

А їх не згадають.

Отже, все ж помилявся український історіософ Юрій Липа, коли стверджував:

Одне святе є в світі – кров людей хоробрих,

Одні живуть могили – вірних Батьківщині!

Наприкінці хочу запитати у свого читача: чи за своє життя Ви хоч одну могилу українського вояка відновили?..

А їх сотні тисяч розкидано... По всій нашій – і не нашій – Україні...

За книгою:

Роман Коваль. Повернення отаманів Гайдамацького краю

[Konrad]

Селянські загони зайняли Святошино, Куренівку, Поділ, Пріорку. Але хоча на балконі міської думи й був вивішений український прапор, повністю захопити Київ повстанці не змогли. Більшовики мобілізували весь партійний актив міста, міліцію та ЧК й за допомогою інтернаціональних загонів Віхмана й Лі Сю Ляна утримали владу в місті. До речі, китайські загони червоноармійці активно використовувались більшовиками у придушенні селянських виступів в 1919–20 –х роках на Україні.

Хоча селяни не взяли українську столицю й відступили, фактично Київ опинився в блокаді. Зелений перекрив Дніпро й контролював Обухівський, Васильківський, Фастівський та Ржищевський повіти. З півночі Київ блокував інший ватажок повстанців – Ілько Струк.

На той час під командою Зеленого перебувало більше 10000 добре озброєних повстанців. На контрольованій території він здійснює розподіл землі селянам й не допускає більшовицькі продзагони. Мало того, він навіть експропріює вантажі з барж, що йдуть до Києва й роздає їх селянам – сіль, вугілля, залізо.

Розуміючи, що хвилю селянських повстань на Україні потрібно зупиняти, більшовики починають готуватись до каральних дій. Починати вирішено з отамана Зеленого. До речі, саме завдяки цьому отаману й закріпилась в радянській історіографії узагальнююча назва однієї з воюючих сторін громадянської війни – зелені. Ця сила воювала й проти білих, й проти червоних. Часто вона воювала й проти інтервентів, а часто й проти українських урядів, які на жаль не мали одностайної підтримки українських селян.

Але повертаємось до отамана Зеленого. Ось уривок з книги Романа Коваля «Повернення отаманів Гайдамацького краю»:

"Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете... Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 000 красноармійців.

Отримавши звістку, що до Трипілля знову наближаються полки Красной армії, підсилені інтернаціональними батальйонами, отаман Зелений вирішив не наражати рідне село на артилерійський обстріл і відступив.

3 липня 1919 року окупанти без бою увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати „бандіцкає ґніздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізнього вечора ворог святкував свою „перемогу”. А вночі козаки Зеленого несподіваного повернулися...

Совєтські історики так змалювали цю подію: „Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вчереом 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье”.

Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців із Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра.

Наступного дня був базарний день і до трипілля з’їхалось багато селян із навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів, комсомольців.

„Зелений зійшов на імпровізовану трибуну, – описував подію Борис Антоненко-Давидович, – і звернувся до земляків:

- От, люди добрі, показуйте, хто з них палив, хто підпалював ваші хати?

Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: „Я не палив...” Тоді Зелений вдався до соломонового вирішення справи:

- Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.

Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.

До лівого берега допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Мойша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.

Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:

„А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати.

То Зелений та почав Україну рятувати.

Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...

Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;

Отаману Зеленому Дніпро помагає.

Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.

Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди в ті дні по вкраїнських селах...

Після трипільської розплати популярність Зеленого в народі сягає надзвичайних вершин: леґенди супроводжують кожну його бойову акцію. Люди казали: „Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля – все одно, що он того дуба вирвать”.

І дійсно, Дніпровська дивізія отамана Зеленого зросла до 30-35 000 козаків-повстанців.»

15 липня 1919 відбулася ще одна важлива подія в житті отамана Зеленого. Захопивши Переяслав, Данило Терпило зібрав все місцеве населення, духовенство та селянські загони й урочисто скасував Переяславську угоду 1654 року Богдана Хмельницького з Москвою. Зрозуміло, що вчинок у великій мірі популістський, але він показує неабияку неординарність селянського ватажка.

Потім Зелений повертається на Правобережжя й рушає через Білу Церкву, Умань та Христинівку на з’єднання з частинами армії УНР. Після з’єднання війська Петлюри та Зеленого рушають на Київ.

Але з осені 1919 року до Києва рвуться також білогвардійські війська Денікіна. Спочатку Зелений вів бої з білими в районі Фастова та Білої Церкви, потів вибиває їх з Кагарлика, а потім рушає на Канів.

Саме під Каневом отаман Зелений був смертельно поранений…

По дорозі до Трипілля, в селі Стрітівці він помирає…

Данило Терпило був урочисто похований в рідному селі, але могила його не збереглася.

Говорять, що його тіло, що б зберегти від наруги комуністів було таємно перепоховано. Ким, куди і коли – ніхто вже не скаже. Зараз ведуться розмови про необхідність встановлення в Трипілля пам’ятника своєму відомому земляку, але поки справа далі розмов не пішла. Зараз про славного отамана може нагадати лише 2-пудова гиря, що за словами екскурсовода належала Зеленому, а зараз перебуває в місцевому краєзнавчому музеї.

[Konrad]

Роман Коваль

Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Великодні жнива тетіївських гайдамаків

У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо – щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і “руських”, а очолюють їх тетіївські “жидки”, які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти “комуножидівської” влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали “віддячити” християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски...

Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей – “за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі”. А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб – переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.

На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький...

Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що “збройна боротьба – єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити”.

Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли “червону процесію” з кулеметів. “Винниченко втік, а його відділ розбігся”. Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу “воєнної здобичі” – адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали...

Не відразу повстанці встановили в містечку порядок – лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.

Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.

Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва – Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали ворогові тяжких втрат. Зокрема, у боях за Плоханівку загинув і командир більшовицької частини, московський чекіст Нєґуляєв.

На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. “Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, – свідчив Василь Задоянний. – Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли... Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою...”

Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч...

“Ціле місто було у вогні...” Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл – Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.

6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики “заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами... Всі горіли жадобою помсти... На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку... але й там їх чекала незавидна доля”. Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду...

Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва... Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали “Ми – гайдамаки...” Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки...

Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) – Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.

Кожне село ставало сотнею, а кожна волость – полком. “Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)”.

Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.

Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих “грізних” наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків – лютих і нещадних – слід було боятися...

Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.

9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ – 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.

Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і “тілько” вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче – червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.

Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села – за підмогою.

Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю – місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з “обрізком”, хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.

Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки – люди. Цілий ряд... Він розтягується на полі все ширше й ширше – в лаву. Другого кінця лави не видно.

Ворог ішов просто на містечко.

Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян... Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.

Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі... Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі... Адже бігли вони назустріч смерті...

А Шляхтиченко все підганяв:

– Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!

Завдання було вибігти на дорогу – щоб відрізати москалям шлях до відступу.

Бій вже клекотів за спинами снігурівців – аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.

Ось вже і шлях. На ньому – чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: “Га-а-а-а!..” То оборонці Тетієва з криком “Слава!” кинулися на “ворога лютого”. Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці – вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.

Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились – і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.

Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.

А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.

За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно – завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також загинула: хто втопився, а хто згорів.

Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!

Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший – 6-й більшовицький – загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло... Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.

Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон – другого дня, по обіді.

“Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, – писав він. – Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців”.

Шкода, що ім’я цього захисника Вітчизни не збереглося, як не збереглися імена сотень тисяч оборонців нашої Батьківщини. Але ми пам’ятаємо їхній подвиг. І схиляємо голови. І витираємо сльозу.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

[БiрАтан]

эй славяне, тюрки то здесь при чём???

и ваще, на мой узкоглазый взгляд - разницы немного...